Житіє Преподобного Іова, ігумена Почаївського

Преподобний Іов, ігумен Почаївський, народився в Галичині, в Покутському районі, від благочестивих батьків на ім'я Залізо (близько 1551 р.) і був названий у святому хрещенні Іоанном. Життя в батьківському домі, хоч як воно було короткочасне, мало сильний вплив на утворення благочестивих нахилів і всього морального характеру преподобного. Ледве він навчився читати як уже, звичайно, не без керівництва батьків став знайомитися з високими зразками морального життя, які він знаходив насамперед у житті тезоіменитого йому Предтечі Господнього Іоанна, у творіннях преподобного Іоанна Ліствичника і в житіях преподобних Сави Освященного та Іоанна.

Читання про такі приклади високоморального життя не могло не залишити сліду в душі Іоанна. Можна з упевненістю сказати, що під впливом такого читання ще в батьківському домі появилися в ньому ті духовні прагнення до наслідування високих зразків стародавнього подвижництва, здійсненням яких є все подальше життя преподобного. Правда, преподобний був на той час ще малолітнім. Проте, слід зазначити, що він відрізнявся від звичайних хлопчиків і, будучи “малим віком”, був, за словами письменника житія його Досифея, “досконалий розумом”. Крім читання спасительних книг на преподобного, під час перебування його в будинку батьків, звичайно, впливала і вся взагалі моральна обстановка в сім'ї, живий приклад доброчесного життя його батьків. Так, у юну душу преподобного з ранніх років всіяне було насіння строго - морального характеру, яким відрізнявся він все своє життя. Ніколи слово і справа, знання та вчинки не йшли в нього окремо, але завжди був між ними повний зв’язок.

Духовні прагнення, які явились у преподобному в батьківському домі, не могли отримати там повного задоволення. Преподобного тягло до усамітнення, до безлюдного подвижницького життя. Потяг цей був у ньому таким сильним, що переміг навіть сильну любов до батьків, і він зважився залишити їх, щоб піти в монастир. Йому в цей час було лише десять років. Преподобний пішов з дому і прибув до Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, що знаходився там же в Галичині, в Карпатських горах. Припавши до ніг ігумена цього монастиря, він благав його прийняти до братії. Риси обличчя преподобного показували в ньому юного Божого обранця, таким, принаймні здався він ігуменові, і тому той з радістю прийняв його в свою обитель.

Зі вступом до монастиря починається для юного Іоанна нове життя. І в батьківському домі звик він до благочестивого способу життя, маючи перед собою живий приклад в особі батьків, але то були люди мирського благочестя. Тут же, в монастирі, він зустрів людей, які у своєму житті намагаються наочно відобразити той шлях життя, який склався в розумі Іоанна від читання спасительних книг. Іоанн відчув, що він потрапив у те середовище, куди тягли його духовні прагнення, і ось він дав їм повну волю, із захопленням почав проходити перші ступені подвижницького життя. Не задовольняючись одним послухом, на який поставив його еклесіарх, юний Іоанн кожному ченцю намагався чимось допомагати. Він зрадів, що настав нарешті час скористатися тими уроками богоугодного життя, про які він читав у книжках. Він згадав, що і Іоанн Ліствичник, який прийшов у монастир в юних літах, служив братії і що теж саме раніше за нього робив преп. Іоанн Дамаскін. Приклад преп. Сави Освященого спонукав його до наслідування інших рис монастирського життя.

Маючи перед собою такий приклад, юний Іоанн всяку справу намагався виконувати з кротістю і смиренням і взагалі, трудитися добрим життям, і удосконалюватися в чеснотах. І такі старання його були не марними. Бачачи доброчесність, кротість і глибоке його смирення, ігумен, за загальною згодою, постриг його в чернечий чин, коли йому було дванадцять років, і назвав його Іовом. З цього часу просвітленому розуму юного монаха з'явився новий моральний зразок для наслідування. То був взірець життя старозавітного праведника – багатостраждального Іова. Юний інок вчився на цьому прикладі і багато моральних рис із життя старозавітного Іова звершив у своєму власному чернечому житті. “Не іменем тільки,— каже про юного Іова письменник житія його Досифей,— але й житію Багатостраждального блаженний отець наш Іов не тільки уподібнився, але краще скажу й перевершив. Тому що у того скорбота від скорботи, хвороба від хвороб появлялися попущенням Божим; а цей добровільно, за власним бажанням, смирявся і ніколи не жалів себе, під час проходження ступенів найжорстокішого подвижницького житія”.

Життя преп. Іова, після прийняття ним чернецтва, настільки було чистим і бездоганним, незважаючи на весь тягар чернечого подвигу, що Досифей у написаному ним житії преподобного уподібнює його до Ангела. "Був, - говорить він про преподобного, — інок дуже досвічений, не так літами, як чеснотами прикрашений, живучи серед братії, як Ангел... і з кожним днем ​​все більше і більше удосконалюючись у чесноті". Так трудився преподобний і, незважаючи на юний вік, став прикладом і взірцем для братії, своєю поведінкою даючи їм бачити гідності та недоліки їхні, або, як каже Досифей, “бувши всім на ганьбу та користь”.

Таке життя преподобного ченця в Угорницькому Преображенському монастирі прославило його у всій Галичині. Не тільки простий народ, але й багато знатних вельмож приходили до Угорницького монастиря, щоб подивитися на преподобного і отримати від нього пораду для душевної користі та настанови, або ж випросити від нього благословення та молитов. Преподобний не відмовляв у проханнях і навчав усіх прикладом високого благочестя.

Удосконалюючись день від дня в чесноті і досягнувши досконалого віку, тобто 30 років, преп. Іов зведений був на ступінь священства, хоча з глибокого смирення і довго відмовлявся від цього сану; і з того часу світло подвижницького і благочестивого життя його засяяло ще більше. Він став відомий не тільки у Західної Русі, а й у країні Польській.

Тим часом у західній Русі за Божим попущенням відбулося тяжке випробування для Православної Церкви. В 1566 р. у Польщі та Литві з'явилися єзуїти. Ці фанатичні прихильники католицтва разом із нерозумними ревнителями по вірі – польськими магнатами, почали переслідувати Православ'я та православних, вводити серед них унію, тобто намагалися навернути їх до католицтва. Православні християни та їхні храми піддавалися нарузі. Тільки святі обителі були притулком і оплотом гнаному Православ'ю у боротьбі проти ревнителів латинства. Поборник Православ'я, Костянтин Костянтинович, князь Острозький і Дубенський, зважаючи на цю останню обставину, звернув свою особливу увагу на внутрішній та зовнішній благоустрій православних обителів і головним чином на підтримку в них духа істинно християнського православного чернецтва. Йому хотілося бачити в монахах, цих обителів, істинних подвижників, - людей особливо твердих у вірі, з повною відповідністю слова, почуття та справи, стійких проти спокус іновірства та єресей. Він хотів створити православні монастирі, що у його великих володіннях, розсадниками таких справжніх представників православного чернецтва, і протиставити їх, з одного боку, протестантським громадам, з іншого - католицьким чернечим орденам і особливо єзуїтському.

Таким цілям князя Острозького найбільше відповідало богоугодне життя пр. Іова. Князь Острозький знав, що преподобний з дитинства любив займатися книжковим читанням і намагався наслідувати у своєму житті високі зразки стародавнього чернецтва. Знаючи це, він неодноразово звертався до ігумена Угорницького Преображенського монастиря, старанно просячи його відпустити блаж. Іова в Хрестовоздвиженську обитель, що знаходилася в місті Дубно, на острові, - для того, щоб він своїм прикладом показав ченцям цієї обителі "образ працьовитого і богоугодного житія", щоб наставляв братію і навчав духовному життю. З жалем вислуховував ці прохання князя ігумен Угорницький; але оскільки вони повторювалися неодноразово, то все ж таки вирішив з миром відпустити блаженного подвижника в Дубенську обитель.

У Хрестовоздвиженському монастирі, звичайно, вже знали про святе подвижницьке життя преподобного Іова і тому невдовзі після прибуття того туди на прохання всієї братії його було обрано ігуменом цього монастиря. Це звання накладало на преподобного нові обов'язки, які були особливо важкі через пригнічений стан Православ'я в західному краї в той час, і особливе положення Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря. Хрестовоздвиженський монастир знаходився біля самого міста, одного з відомих центрів тогочасного суспільного життя, і за потребою мав бути світильником для навколишнього населення.

Однак, незважаючи на всі тягарі ігуменського служіння в Хрестовоздвиженському монастирі в той час, преподобний Іов погодився присвятити себе цьому служінню, бо на те й був званий сюди князем Острозьким.

Ставши ігуменом, преподобний Іов перш за все став дбати про відновлення порядку в монастирському житті, яке перебувало у крайньому занепаді в той час не тільки в Дубенському, як і в інших  південно-західному регіоні. Сучасник преподобного Іова, колишній ігумен Троїце-Сергієвої лаври старець Артемій, писав про тодішнє общинножительство таке: "про общинножительний чин знаходимо згадки у святих, бо багато років назад зруйнувалося таке проживання". Прагнучи до відновлення порядку в общинножительстві монастиря, преподобний звернувся до Студійського уставу, який засновники монастиря поклали в основу влаштованої ними монастирської обителі. Зрозуміло, що при тодішньому стані общинножительства, він знайшов багато відступлення від основного уставу монастирського життя у ввіренному йому монастирі. У студійській обителі преподобного Феодора Студита, за зразком якої спочатку влаштована була обитель Хрестовоздвиженська, з настанням Великого посту монастирська брама зачинялася і відчинялася для мирян лише в Лазареву суботу. В афонському уставі 971 року, складеному під редакцією студійського ігумена Євфимія, що має подібність до студійського уставу, предписувалося і для скитників і для общинножителів, щоб у святу чотиридесятницю всі, як ті, хто подвизається наодинці, так і ті, хто живуть общинно, перебували в безмовності і не ходили один до одного без належної причини, чи без крайньої потреби, крім потреби врачування гріховних помислів. Та й самим ігуменам не дозволяється в ці святі дні, окрім субот, звершувати роботи, або явно робити щось інше, окрім духовного. Навряд чи дотримувалося все це в Хрестовоздвиженському монастирі до ігуменства Іова; тим часом він відновив цей порядок життя у монастирі під час Великого посту. Є передання, що князь Костянтин Острозький, маючи особливу повагу і любов до Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря, на першому тижні Великого посту усамітнювався сюди для молитви і посту, готуючи себе до сповіді та святого Причастя, скидав тут із себе княжу одежу і одягався в іночеську.

Дбаючи про піднесення загального рівня зовнішнього чернечого життя в Хрестовоздвиженському монастирі і подаючи інокам своїм власним життям добрий приклад для наслідування, преподобний Іов звернув також велику увагу на підняття внутрішнього, духовного чернечого життя у довіреній йому обителі.

Поставивши на належну висоту чернече життя із зовнішнього її боку і докладаючи старанних старань до піднесення його з боку внутрішнього, духовного, невтомний подвижник, ігумен Іов, не зупинявся на цьому. Наплив іновірців, єретиків та сектантів, що хвилювали сучасне преп. Іову православне руське суспільство, вказував йому на новий напрямок для його діяльності, який він не вважав для себе чужим. Він був далекий від тієї думки, що ігуменське звання зобов'язує його до піклування про лише виключно монастирські потреби, хоча піклування про них вважав першим своїм обов'язком: він вважав своїм обов'язком прагнути до того, щоб ввірений йому монастир не одним тільки доброчесним життям ченців повчав навколишнє мирське суспільство, а й учительним словом, стосовно обставин і становища цього суспільства. Тому він доклав багато зусиль до викриття єзуїтської проповіді, католицтва, різко повставаючи проти вчення про звершення таїнства Євхаристії на опрісноках та захищаючи використання квасного хліба. Ще більше зусиль направив преподобний Іов до викриття протестантських сект, намагаючись застерегти від них православне суспільство.

Така діяльність преподобного Іова у званні ігумена Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря піднесла цей монастир над іншими Дубенськими монастирями та принесла йому гучну популярність. Православні князі, поміщики і народ із різних місць стікалися в Дубенську обитель, особливо до самого блаженного ігумена її, “воздаючи йому, - каже письменник житія його,- честю і похвалами”.

Але суєтна слава світу цього почала бентежити смиренного і святого подвижника, який не шукав слави від людей, а бажав мати свідком трудів своїх і подвигів єдиного Тайнозрителя Бога. До того ж особисті нахили преп. Іова манили його до відокремленого, безлюдного життя, де б він міг подвизатися не в званні настоятельському, а як простий інок. До цього приєдналися ще невдоволення і деякі неприємні розмови з князем Дубенським Костянтином Костянтиновичем Острозьким, який хоч і поважав преподобного, проте не завжди діяв згідно з його поглядами. Внаслідок всього цього преподобний Іов, послуживши в міру сил своїх і можливості на користь Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря і возвисивши його перед іншими Дубенськими монастирями, залишив цей монастир після двадцятирічного управління ним і пішов на Почаївську гору, - в ту обитель, яка тепер відома під ім'ям Лаври.

Преподобний Іов прибув туди в той самий час, коли обитель на Почаївській горі тільки-но починала благоустроюватися, після перенесення туди з дому благочестивої помішчиці Почаївської чудотворної ікони Богоматері. В обителі не було навіть ігумена. Почаївські монахи надзвичайно зраділи прибуттю преподобного і стали просити його прийняти над ними ігуменство. Але не для цього йшов на гору Почаївську Іов. Він шукав місця для усамітнених подвигів, і Почаївська гора приваблювала його своїм порівняно віддаленим знаходженням від галасливого міського життя і пустельною місцевістю, яка тоді ще була невідома і ще не встигла прославитися дивовижною іконою Богоматері. Не думав преподобний Іов бути ігуменом в Почаївській обителі, він хотів подвизатися тут простим монахом; але по своєму смиренню не міг відмовитися від благань. До того ж він сподівався, що тут, у Почаївській обителі, при управлінні нею, у нього залишиться багато часу і для усамітнених подвигів, і служачи обителі, він знайде можливість задовольняти заповітні прагнення своєї душі. І ось, він погодився і був обраний за ігумена.

Становище, у якому перебувала тоді новостворена Почаївська обитель, вказувало преподобному Іову на заняття практичного характеру. У той час тут, на місці колишнього пустинножительства, тільки ще починало влаштовуватися общежительство. Преподобний насамперед подбав про побудову кам'яного храму замість дерев'яного, збудованого древніми монахами Почаївськими поблизу скелі на доброзичливі милостині жертводавців, який тепер прийшов у вітхість. Подбав також про міцне забезпечення коштів на утримання монастиря, виклопотавши приписку до нього різних земель та угідь. Крім того, докладав старання для влаштування в монастирі колодязів, ставків, городів, садів тощо. У всіх цих роботах він сам з любов'ю брав активну участь. Власними руками насаджував він плодові дерева, прищеплював їх, обкопував. Влаштований ним садок і досі існує біля підніжжя Почаївської лаври. Сам же копав він і озеро, обносячи його греблями. Озеро також існує і тепер за огорожею монастиря Почаївської Лаври.

На самому початку таких турбот і піклування преподобного Іова, спрямованих до творення та благоустрою Почаївської обителі, обитель цю спіткало нещастя. Після смерті благочестивої помішчиці Почаївської Анни Гойської, яка довірила монастирю зберігання чудотворної ікони Богоматері, всі володіння її перейшли у спадок до Більського каштеляна, згодом Сандомирського воєводи Андрія Ферлея. Він, будучи лютеранського віросповідання, ненавидів Почаївську обитель і монахів, що мешкали в ній. Тому всіма методами намагався робити їм утиски: відібрав у них землі, пожертвувані їм Гойською, заборонив навіть брати воду з колодязя в Почаєві, бо свого колодязя в обителі тоді ще не було; не допускав усердних прочан на поклоніння іконі Богоматері і явно хулив саму чудотворну ікону. Потім, бажаючи зовсім знищити обитель Почаївську, він задумав відібрати в ченців ікону, припускаючи, що вони, втративши її, не залишаться на місці і розійдуться в різні боки. У 1623 році, 19 червня, він послав свого слугу Григорія Козенського з воїнами-лютеранами до Почаївської обителі зі зброєю, наказавши пограбувати її. Григорій, увірвавшись до монастиря, кинувся до храму і викрав чудотворну ікону Богоматері та разом з нею всі церковні цінності, які тільки знайшов у храмі: посуд, священний одяг, золото, срібло, перли та всі срібні зображення, принесені до храму тими, що за молитвами до чудотворної ікони Богоматері, зцілені були від різних хвороб. Пограбувавши всі скарби монастиря, Григорій привіз їх разом із іконою Богоматері до містечка Козин у маєток Андрія Ферлея. Ферлей надзвичайно зрадів такій безбожній справі і, не знаючи, яку ще зробити наругу над святинею, зважився на наступний блюзнірський вчинок. Він закликав свою дружину, одягнув на неї священний одяг, дав у руки святий потир (чашу), і вона в такому вигляді при великих зборах гостей почала хулити Богоматір і дивовижну Її ікону.

Тоді Сама Владичиця прийшла на допомогу преподобному ігумену Почаївському Іову та братії. За блюзнірське поводження зі Своєю іконою, Вона послала на дружину Ферлеєву тяжку хворобу, яка не припинялася доти, доки чудотворну ікону не повернули до Почаївського монастиря; утвар і церковні скарби так і залишилися в руках святотатця.

Сподіваючись на допомогу вишньої Покровительки гори, ігумен з такою ж старанністю, як і раніше, у міру своїх сил намагався відновити обитель, і надія не осоромила преподобного. Чудеса, які знову стали звершуватися від  ікони всім, хто з вірою до неї приходив, стали з припиненням ворожих нападів залучати до обителі прочан. Знову зростала обитель Почаївська. Багато благочестивих християн співчутливо ставилися до трудів і турбот Іова щодо обителі і допомагали їй своїми матеріальними засобами на її благоустрій.

Турботи преподобного Іова про благоустрій обителі не заважали йому, як раніше і передбачав він, вдаватися до подвигів подвижницьких. Якщо вже в юному віці, подвизаючись в Угорницькому Спасопреображенському монастирі, преподобний дивував своїх сподвижників і жив “як Ангел” серед монастирської братії, “бувши всім прикладом”, то що сказати про подвиги його тепер, коли він уже удосконалився у подвижництві? Преподобний Іов, раз обравши собі зразки для наслідування подвижницького, залишився вірним їм і тепер.

“Що сказати, – каже про нього Досифей, – про нічні подвиги його молитов, які звершував він із усердним колінопреклонінням? У печері, в якій він подвизався, досі залишаються сліди його колінопреклонінь. Часто усамітнюючись у цю печеру, він іноді протягом трьох днів, а іноді і протягом цілого тижня перебував у молитовних подвигах і пості, проливаючи рясно сльози умиління і старанно молячись про добробут і спасіння світу”.

Преподобний Іов, за прикладом стародавніх мовчальників, був настільки мовчазним, що часом важко було почути від нього щось інше, крім молитви, яка постійно виходила з уст його: «Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Крім посту, невпинної молитви, поклонів, сліз і мовчання, - братолюбство, глибоке смирення, послух, кротість і милосердя становили відмінні якості блаженного подвижника. Від постійних праць і подвигів тіло преподобного Іова було виснажене, і тіло його, і особливо ноги були покриті язвами, так що він з апостолом міг сказати: «Аз рани Господа Іісуса на тілі моєму ношу» (Гал. 6, 17).

Суворий і вибагливий до самого себе, преподобний Іов, по любові до ближніх, був поблажливим до недуг інших і вкрай незлобивий. Ось доказ його незлобності: одного разу в глибоку ніч, проходячи повз комору, побачив він людину, яка викрадала монастирську пшеницю, і так несподівано підійшов до злодія, що той і кроку не міг зробити від наповненого пшеницею мішка. Але злодій не стільки злякався, скільки засоромився преподобного й заціпенівши стояв перед ним нерухомо, як камінь. Потім упав до ніг його і благав нікому не розповідати про його вчинок, боячись прославитися за злодія, тим часом як раніше всі вважали його за чесну людину і поважали його. Незлобивий старець не погрожував винному нічим, та ще й сам власними руками допоміг злодію підняти на плече мішок з пшеницею, зробивши йому при цьому настанову про те, як погано красти чужу власність і, привівши йому на згадку заповіді Божі та страшний суд Господній, на якому він повинен буде дати відповідь за свій вчинок, з миром відпустив його.

Так, у наслідуванні святим древнім подвижникам Христовим, трудився преподобний ігумен Почаївський Іов. Безліч подвигів його, як зауважує письменник житія його, “можна уподібнити хіба безлічі зірок на тверді небесній, і вони відомі єдиному Богові, який бачить таємні бажання сердець людських”.

Серед турбот про благоустрій Почаївської обителі та подвижницьких трудів преподобний Іов знаходив час і для духовно-просвітницької діяльності. Преподобний ігумен Почаївський у 1628 р. брав участь у Київському Соборі, який змусив відомого відступника від Православ'я Мелетія Смотрицького зректися своїх помилок. Разом з іншими особами, які були присутні на соборі, Іов підписав соборне визначення, в якому заявив, що він “твердо стоїть у православній вірі, не мислить про відступ в унію і під клятвою обіцяється не відступати і до того ж умовляє весь православний народ”.

Преподобний Іов - у великій схимі Іоанн. Незважаючи на невпинні турботи про монастирський благоустрій, на важкі подвижницькі труди і на всю взагалі повну неусипну діяльність життя, преподобний дожив до 100 років і, передбачивши день смерті своєї за тиждень, тихо, без жодних страждань спочив 28 жовтня 1651 р., залишивши як у обителі Почаївської, так і в усій країні Волинській благоговійний спогад про неусипні молитви, неповторну трудолюбність і високі свої чесноти. Спочив він на самоті, тому що під кінець свого життя, саме в 1649 р., відчуваючи слабкість сил своїх, передав ігуменську посаду отцю Самуїлу (Добрянському), продовжуючи однак і після цього іменуватися ігуменом Почаївським.

Тіло преподобного після поховання залишалося у землі сім років. Потім багато хто почав помічати світло, що виходило з могили, і сам він тричі уві сні з’являвся православному митрополиту Київському Діонісію Балабану і умовляв його відкрити мощі, що лежали під спудом. У 1659 р. 8 серпня митрополит Діонісій з архімандритом Феофаном і з братією обителі відкрили труну преподобного, і святі мощі його були нетлінними. З належною честю, при численних зборах народу, перенесені були вони у велику церкву Живоначальної Трійці і покладені на паперті.

З того часу від мощей преподобного Іова почали звершуватися зцілення, про що можна прочитати в його житії.

З часу преподобного Іова утверджена ним обитель Почаївська зазнала багато бід. Особливо пам'ятне для неї і ніколи не згладиться з літописів її одне: в період панування унії на південно-західних землях Почаївська обитель не встояла проти уніатів, і в 1720 була відібрана ними у православних - тут оселилися уніатські базиліанські ченці. У володінні уніатів православна обитель перебувала до 1831 р. Того року Почаївські базиліанські ченці, за їхню обурливу поведінку під час польського заколоту та за збудження народу до повстання, були вигнані з Почаївської обителі за наказом у Бозі спочилого Імператора Миколи. Першим настоятелем Почаївського монастиря, після повернення його православним, був преосвященний єпископ Волинський Амвросій, який обрав своїм намісником кременецького протоієрея Григорія Рафальського, а згодом високопреосвященного Антонія, митрополита Новгородського та Санкт-Петербурзького.

Пам'ять Преподобного Іова святкується в Почаївській лаврі тричі на рік: 19 травня - в день пам'яті Іова Багатостраждального; 10 вересня - в день віднайдення чесних мощей преподобного Іова; 10 листопада --- в день його смерті. (Дати вказані за новим стилем.)

І в наші дні чесні мощі рясно випромінюють чудеса на славу Триіпостасного Бога, Йому ж належить всяка слава, честь і поклоніння, Отцю і Сину і Святому Духу, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.