Темні хмари гонінь насуваються нині на велику святиню українського і світового Православ'я – Свято-Успенську Почаївську лавру. Редакція СПЖ звернулася до Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Онуфрія з проханням поділитися думками з цього приводу.

– Ваше Блаженство, з Почаївською лаврою пов'язане духовне життя всіх православних вірян України, про неї складено пісні та гімни, акафісти, в яких оспівуються подвиги преподобних Почаївських під Покровом Цариці Небесної.

– Дійсно, Свято-Успенська Почаївська лавра – велика святиня світового Православ'я. Почаївська лавра – це твердиня віри Христової, обитель благочестя та подвижництва, духовний центр православного народу не тільки України, а й багатьох православних, які живуть за межами її. Як у давні часи скорбот, так і в нинішню годину випробувань сюди прямують паломники з усіх регіонів нашої країни.

Від початку бойових дій після вторгнення військ Російської Федерації в Україну свята обитель прийняла багато сотень біженців, які знайшли тут притулок, братнє тепло, турботу і співчуття... Матір Божа не залишає поза увагою молитви і прохання рабів Божих, які прямують до Почаєва. Не випадково в народі побутує мудрість: «До порожнього колодязя люди не йдуть».

Хто побував на горі Почаївській, прагне побувати тут знову й знову, почерпнути благодаті Божої, випити її з невичерпного джерела, що тече в Життя Вічне (Ів. 4, 14). Цей давній монастир перебуває під особливим заступництвом Матері Божої.

– 35 років тому Ви несли послух намісника Почаївської лаври. Чим запам'ятався Вам цей період?

– Промислом Божим мені було доручено нести послух намісника Почаївської лаври з 1988 по 1990 рр. 1988 рік – рік 1000-річчя Хрещення Русі, епохальна дата в історії нашої Церкви. Після 70 років атеїстичних гонінь уперше тоді зайнялося світло духовного відродження... Святкування цієї великої дати відбувалося не тільки в СРСР, а й у всьому християнському світі. Цей момент став переломним у сумній історії церковно-державних відносин у колишньому Радянському Союзі... Тоді вперше Українська Православна Церква стала сприйматися на офіційному державному рівні як носій духовності та культури, отримала можливість відроджувати свої святині – монастирі та храми, відкривати духовні школи.

1988 року було відкрито Києво-Печерську лавру, в ній відродилося чернече життя, братії Почаївської лаври також було надано можливість ремонтувати й реставрувати храми та церковні приміщення, що раніше заборонялося органами влади.

Як відомо, у безбожний період у Лаври було відібрано чимало приміщень і територій, сади і сільськогосподарські площі, закрито друкарню, свічкове виробництво, пекарню та інші об'єкти лаврської економії. У старовинній будівлі братського корпусу тоді розміщувалася обласна психіатрична лікарня, пам'ятаю бліді обличчя нещасних божевільних, які споглядали на лаврську територію з-за лікарняних решіток і волали про допомогу. Їхні крики і стогони долинали до нас. Досі перед очима ця сумна картина...

У колишньому готелі для прочан, де нині діє Почаївська духовна семінарія, біля підніжжя лаврського комплексу, був розміщений радянський музей атеїзму. І численні туристи, школярі, студенти, робітники та інтелігенція, перш ніж потрапити до обителі, мали відвідати цей «центр боротьби з релігією»... Такою була реальність того часу. На жаль, сьогодні ці темні часи повторюються, але вже під іншими гаслами.

Загалом на території Лаври тоді діяло до 30 держпідприємств і організацій, причому корпуси та будівлі нещадно експлуатувалися та приходили в аварійний стан. У колишніх монастирських корпусах проживало близько 60 сімей, із квартир часто долинали крики, п'яна лайка. У колись доглянутих чернечих корпусах і будівлях панувала гидота запустіння. Усе це обитель мала відродити буквально з небуття.

– Як проходили урочистості 1000-річчя Хрещення Русі в Почаєві?

– У день святкування 1000-річчя Хрещення Русі Почаївська лавра приймала високих гостей, сонм священнослужителів з усього православного світу. Святкові богослужіння очолив тоді Блаженніший Василій, митрополит Варшавський і всієї Польщі. То були справді святі дні, здавалося, неосяжна радість була розлита на небесах.

У 1990 році також відзначалося 750-річчя Почаївської лаври, на богослужбові урочистості також прибув сонм архієреїв, духовенство багатьох світових Православних Церков.

– У цей же період Ви були покликані до архієрейського служіння?

– Так. У зв'язку з архієрейською хіротонією, того ж 1990 року, Господь довірив мені очолити Чернівецьку кафедру Української Православної Церкви, а Почаївська обитель почала повставати з руїн, як фенікс із попелу. У 1994 році було відкрито Почаївську духовну семінарію, першими викладачами якої стали насельники Лаври з богословською освітою.

– У той час священноархімандритом Лаври був світлої пам'яті Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан)?

– Так, спочилий у Бозі Предстоятель Церкви до Почаївської лаври ставився з великою увагою. Блаженніший не лише регулярно очолював тут богослужіння, а й усіляко сприяв поверненню лаврських земель і приміщень, клопочучи перед органами влади.

Зазначу, що всі ці роки державна влада всіх рівнів, від районного та обласного до Верховної Ради України та Адміністрації Президента, всіляко сприяла та відгукувалася на клопотання обителі про повернення відібраної в безбожний період власності. Думаю, що в сьогоднішніх обставинах наша влада з повагою та увагою поставиться до тих колосальних праць, які виконала братія Лаври для її відродження.

У 1996 році настоятелем Лаври священноначаллям було благословлено бути архімандриту Володимиру (Морозу), нині митрополиту Почаївському, який ось уже 27 років невтомно трудиться на цьому високому послуху. Під його очільництвом Лавра буквально перетворилася. Владиці Володимиру із братією Господь допоміг повернути у власність Лаври чимало територій, монастирські приміщення й корпуси, збудувати чудовий готель із сучасною трапезною для паломників.

Але головною спорудою й окрасою Почаївської лаври став новий Преображенський собор, за площею найбільший в Україні, 7-й за величиною у світі. Це унікальне надбання нашого часу, культурне і духовне значення якого важко переоцінити...

– Ваше Блаженство, наскільки виправданими є «ініціативи» нинішніх політиків щодо переведення наших лавр до музейних структур – питання риторичне. А з духовного погляду – це ж блюзнірство?

– Земля Волині освячена благодаттю присутності Самої Пречистої Діви Марії, Яка з'явилася видимо на горі Почаївській у вогненній купині 1240 року, показуючи тим самим, що Вона – Владичиця світу, як і на горі Афонській, до кінця віку оберігатиме цю землю й усю Православну Україну, і саму святу обитель Почаївську.

Почаївський край – край високої духовності, глибокої непорушної віри, де в кожній родині від малого до великого шанують Лавру рідною святинею, де не вщухає молитва, творяться чудеса зцілень, духовного відродження тисяч і тисяч прочан, які завжди прямують сюди з усього світу.

Почаївська братія і боголюбива паства цього краю багато століть демонструвала зразки високого патріотизму, національної свідомості, відданості рідній Україні, її духовній культурі, вірності українському народові. В усі віки Почаїв відбивав нападки противників, як із західного світу, так і зі сходу. І нині Матір Божа та преподобні Іов та Амфілохій Почаївські стоять на сторожі Лаври.

– А проте обласна рада народних депутатів Тернополя клопоче перед Кабміном України про розірвання договору про користування Лаврою. Чи можна це якось пояснити? Яка причина?

– Політична ситуація, війна сколихнула серця мільйонів православних Української Православної Церкви, тисячі воїнів стали на захист Вітчизни. Церква невпинно в усіх єпархіях надає величезну допомогу людям, які постраждали від війни, а волонтерський рух в усіх єпархіях нашої Церкви, фінансові та технічні засоби, що передаються регулярно Збройним силам України та мешканцям постраждалих міст і сіл, має характер всеукраїнського охоплення. На жаль, цей рух абсолютно не висвітлюється у державних ЗМІ.

Ба більше, війна посіяла збентеження та нерозуміння духовних процесів цього лиха, і проти Української Православної Церкви зведено справжнє гоніння в особі чиновників усіх рівнів із навішуванням усіляких політичних ярликів, які абсолютно чужі Українській Православній Церкві.

Її молитви вдень і вночі звучать у всіх обителях України, вдень і вночі підноситься молитва до Престолу Божого мільйонів православних України за мир, за припинення військової брані. І що ж відбувається паралельно з цим? Храми відбираються, закриваються, повсюдно розриваються договори про територіальне користування земельними ділянками, де відроджено та створено сотні православних обителей, духовні семінарії та Академія, недільні школи, благодійні, місіонерські, просвітницькі центри. Все це з легкої руки чиновників різних рівнів забороняється, створюються важкі умови для їх існування, перешкоди в служінні Христу і народу Божому.

– Що б Ви сказали, Ваше Блаженство, нашим читачам в останні дні Петрового посту, а також нашим недоброзичливцям, які повстають на канонічну Українську Православну Церкву?

– Літній піст, який зараз ми називаємо Петровим, або апостольським, раніше називали постом П'ятидесятниці. Церква закликає нас до цього посту за прикладом святих апостолів, які, прийнявши Святого Духа в день П'ятидесятниці, у пості й молитві готувалися до всесвітньої проповіді Євангелія.

В апостолів не було армії, у них не було якоїсь потужної фінансової підтримки, це була просто невелика група людей, яка від самого початку зіткнулася з шаленою протидією своїй проповіді. І те, що Церква Христова виросла з цього гірчичного зерна у велике дерево, що осяяло всі народи, – диво.

Перебуваючи в Церкві, ми, дійсно, перебуваємо всередині дива. За всіма людськими планами і розрахунками Церкви не мало бути. Багато разів гонителі віри Христової віщували, що Церква зникне з лиця землі. Вона, за їхніми розрахунками, мала зникнути, так і не народившись, після розп'яття Господа, мала бути задушена в зародку під час гонінь на апостолів.

Величезні випробування випали на Церкву Божу в минулому ХХ атеїстичному столітті, здавалося, вона мала б загинути... Але вона жива нині і житиме до кінця віку, і сили адові, за словом Спасителя світу, не переможуть її (Мв. 16,18). Святитель Іоанн Златоуст (IV ст.) свого часу підносив свій голос на захист Церкви такими словами: «Як сіячам немає жодної користі, коли вони кидають насіння при дорозі, так і нам немає жодної користі від того, що іменуємося християнами, якщо не виправдовуємо найменування відповідними справами. Взиватимемо Господа, поки є в нас час. Будемо робити добро, щоб нам позбутися і майбутньої нескінченної геєни, і удостоїтися Царства Небесного благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків».