У пом’яниках Почаївської Лаври ще в ХІХ столітті зберігався запис роду преподобного Іова від «року Божія 1641», зроблений, напевно, ним самим. Із цього запису ми дізнаємося, що батька його звали Іоанном, а матір – Агафією, і що були вони, найімовірніше, дворянського роду, бо тільки родовиті люди в ті часи зберігали з ім’ям те прозвання, що нині називається прізвищем, у даному разі – Залізо. За словами вже згадуваного тут А.Ф. Хойнацького, Преподобний виходив із родини тих галичан, «для котрих Православіє становило найдорогоцінніше надбання, і які самі були найкращими борцями за отцівські звичаї і святу віру Православну та вміли вселяти ті ж почуття і прагнення своїм дітям і нащадкам».

Народився він 1551 року на Покутті, у краї, що лежить між Карпатськими горами і Дністром, недалеко від міста Коломиї, і при Хрещенні був наречений Іоанном. Змалечку Іоанн став виявляти прагнення до життя побожного і усамітненого. Йому не виповнилося ще й 10 років, як він залишив свій дім і, «сховавшись від очей улюблених батьків», таємно пішов до найближчого Угорницького монастиря, де попросив ігумена «дозволити йому служити братії». Вже тоді «прозорливий настоятель побачив у ньому обранця Божого і присутню в ньому Благодать Святого Духа», – пише перший автор житія Преподобного, учень його і наступник на ігуменському служінні Досифей. Юний послушник, намагаючись «догодити кожному з найменших монастирських трудників», незабаром заслужив до себе загальну повагу і любов. Ігумен, «бачучи його добрі устої, покірливість і глибоке смирення», прийняв його до числа братії, а незабаром – на 12-му році життя – постриг його у монашество з ім’ям Іов.

Угорницький настоятель не помилився в Іові, одразу ж побачив у ньому «доброго воїна» Церкви Христової. Юний подвижник ніби народився іноком, «живучи як Ангел Божий посеред братії». А в 30 років (у 1581 році) монах Іов був посвячений у священика (хоча тривалий час смиренно відмовлявся від цього сану), а незабаром після цього був пострижений у схиму, «заради великої в серці своєму благодаті Божої, якою завжди горів», як пише Досифей. При новому постриженні до Преподобного повернулося колишнє ім’я Іоанн – у пам’ять святого Іоанна Предтечі. Однак в історії Церкви, у місяцеслові і в народній пам’яті за ним збереглося ім’я Іов, бо, як говорить його житіє, «не ім’ям тільки, але й самим життям, блаженний отець наш Іов уподібнився старозавітному багатостраждальному праведникові».

Слава про високі подвиги угорницького подвижника незабаром поширилася по всій Галичині й Волині. Дійшла вона і до князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав на той час сили для зміцнення Церкви Православної. За наполегливим його проханням преподобний Іов із Угорницької обителі був переведений до Дубенської (в м. Дубно, що на Волині) «для показанія, — як писав князь, — образу іночеських подвигів братії цього монастиря». Невдовзі іноки Хрестовоздвиженського Дубенського монастиря обрали отця Іова ігуменом, і в цьому сані подвизався він тут близько 20 років.

За сприянням і заступництвом князя Дубенського Ігумен негайно виступив на захист Православія – насамперед словом, усним і письмовим. Особливе значення він надавав просвітництву, поширенню книг серед православного люду. З цією метою він запросив до свого монастиря майстерних перекладачів і переписувачів, і навіть сам, як свідчить автор його житія, «в писанні книг подвизався». Бо книги і проповіді були на той час єдиною опорою для православних проти латино-польських домагань. Видання слов’янської Острозької Біблії, цієї найвеличнішої пам’ятки просвітництва XVI століття, не обійшлося без поради та благословіння Преподобного. Недарма набожний князь Костянтин Костянтинович, як свідчать про те польські джерела, дуже любив усамітнюватися для молитви в Дубенському монастирі та проводив тут інколи цілий тиждень, відкриваючи душу свою святому Ігумену.

При сприянні князя преподобний Іов зібрав біля себе численне братство, яке під його керівництвом займалося перекладом та вивченням святоотцівських писань. Сам будучи прикладом благочестя, преподобний Іов підняв і морально-духовний рівень довіреного йому монастиря. «Через це, — пише Досифей, — всі навколишні жителі почали збиратись, і служити йому почестями та похвалами». Він же, строгий насамперед до самого себе, з юнацьких років маючи дух покірливості і смирення, став тяготитися мирською славою, «бо від єдиного тайнозрителя Бога бажав бути прославленим». І тоді його погляд звертається до пустельної Гори Почаївської, куди в 1604 році Преподобний таємно переходить після 20 років ігуменства, щоб, ставши тут простим іноком, уникнути мирської слави. До того ж, князь Костянтин Костянтинович Острозький, борючись з католицтвом, хотів перетворити всі монастирі на своїх землях на спільножительні за уставом святителя Василія Великого, що усувало можливість усамітненого життя, до якого з дитинства прагнула душа преподобного Іова. Саме тому і пішов він на Гору, «від древності сяючу яскравістю багатьох чудес», щоб спасатися тут у безмовності й усамітненні. Однак Промисл Божий судив інакше.

Почаївський монастир тільки-но отримав багаті пожертвування від Ганни Гойської. Кількість іноків у ньому примножилась. «Фундушевий запис» робив його монастирем спільножительним, однак цей спільний порядок життя його, мабуть, тільки починав улаштовуватися. Невдовзі після того, як прп. Іов поселився на Почаївській Горі, місцеві іноки, відчувши в ньому велику духовну силу, одноголосно знову обрали його ігуменом і слізно благали бути начальником заснованого ними монастиря. І ось що цікаво: ані письмових свідчень, ані усних передань не збереглося про настоятелів, що передували преподобному Іову.

До нього почаївські пустельники, за прикладом пустельників Афону, могли й не мати особливих настоятелів, підпорядковуючись лише духовним старцям, імена яких не збереглися. Отже, преподобний Іов був першим відомим ігуменом обителі Почаївської, бо, за словами Досифея, «сицевого стража зело подвижна и искусна изволи имети Пресвятая Дева Богородица Мария в Своей, небеси подобящейся обители». Преподобний увів у своїй обителі древній Студійський устав, влаштовуючи життя в ній за прикладом Києво-Печерської Лаври.

В ті роки, коли унія і католики утискали всюди православних, потрібно було мати неабияку розсудливість, твердість волі, глибоку переконаність і стійкість у Православ’ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, але і просто для того, щоб зберегти свою віру. Однак преподобний Іов після двадцятирічного керування Дубенським Хрестовоздвиженським монастирем мав уже достатній досвід і навики в цьому. І ось великий аскет, досвідчений молитвенник і пустельник, ревно береться за це, Богом послане, священне служіння, не цураючись і повсякденних життєвих турбот. Всі ці тяготи, цілком чужі його внутрішньому духовному устрою і притаманному йому суворому подвижництву, Преподобний покірливо несе до кінця свого життя, не цураючись навіть судових справ, оскільки таке служіння покладене було на нього Промислом Божим.

Захищати ж їх довелося незабаром уже від племінника і спадкоємця Ганни Гойської Андрія Фірлея. Він мав титул каштеляна Белзського, згодом – воєводи Сандомирського, був лютеранином і ще за життя Гойської не міг спокійно дивитися на Почаївський монастир, якому та дарувала свої маєтки і доходи. Не злякавшись «Страшного Суду перед Престолом Божим», який так рішуче призивала упорядниця «фундушевого запису» на всякого порушника її волі, Фірлей після її смерті (1617 року) почав усіляко порушувати фундуш, поступово відбираючи у монастиря все заповідане йому майно. Мало того, заволодівши землею навколо обителі, Фірлей навіть заборонив возити воду з джерела, яке належало монастирю. У відповідь на це преподобний Іов, помолившись Пресвятій Діві Марії, звелів копати колодязь тут же, на скелі. Можна собі уявити, наскільки виснажливою була ця праця для іноків, що не мали ніякої техніки, але Господь увінчав успіхом їхні старання: на глибині 46 метрів з’явилася вода. Цим колодязем монастир користується і до сьогодні.

Фірлей, одначе, на цьому не зупинився. В 1623 році він направив на обитель орду своїх буйних слуг, які, пограбувавши монастирське майно, забрали ще й Чудотворну ікону. «Бо, – думав він, – якщо візьму Чудотворну ікону, іноки не зможуть зоставатися на цьому місці». Після цього пограбування преподобному Іову чверть століття довелося судитися з Фірлеєм, неодноразово бувати в Кременецькому і Луцькому судах, подавати різні позови і скарги. Врешті-решт, незважаючи на нерівну боротьбу з багатим вельможею, Преподобному вдалося частково повернути те, що залишилося від викраденого. Перед самою своєю смертю (1647 року) Фірлей змушений був закінчити тяжбу актом примирення з іноками, «в Православії перебуваючими».

Для нього самого ця «війна» з Богородицею і Преподобним закінчилася явною поразкою і напоумленням. Одного разу, скликавши гостей і влаштувавши їм пригощання, Фірлей, «від радості диявольської не знаючи, що більше робити», одягнув свою дружину в церковне облачення і дав їй в руки святу Чашу, а для глумління приніс ще й Почаївську Чудотворну ікону Божої Матері, маючи намір, мабуть, потішитися на людях якоюсь насмішницькою виставою.

Але Пречиста не допустила такої наруги над Своєю іконою, і тільки-но почалося це кощунство, як на дружину Фірлея напав лютий біс, котрий мучив її довгий час. Цей демонічний напад подіяв навіть на самого Фірлея, і він урешті-решт повернув Чудотворну ікону обителі. Тільки тоді, по молитві Преподобного, дружина його звільнилася від злого духа.

Важку боротьбу, із багатьма судовими процесами за збереження монастирського майна, преподобному Іову доводилося вести і з іншими впливовими особами, які вороже ставилися до обителі. І не тільки її інтереси захищав Преподобний, але й сусідніх з монастирем церков, де він був «дозорцем», тобто захисником. Усе це потребувало від нього постійного напруження і багато сил, проте він нікому не доручав вести судові тяжби, а завжди особисто ніс їхній тягар. Як випробуваний борець, святий Ігумен до кінця життя свого стояв на варті Гори Почаївської, надіючись лише на допомогу Божу.

Багато сил поклав Преподобний і на благоустрій та процвітання ввіреної йому обителі. Він брав участь у всіх монастирських справах, всюди вникав, тримав усе під своїм постійним наглядом, у всьому був прикладом працелюбства і подвигу для братії. Своїми руками святий Ігумен саджав дерева, насипав греблі, копав і чистив монастирські ставки, і ніхто не бачив, щоб він сидів без діла. Труди його були великими і, за словами автора його житія, тільки «Самому Богу, Який проникає в таємниці людського серця, можливо їх злічити».

Ставши на чолі Почаївської обителі, преподобний Іов продовжував ревну боротьбу з ворогами Православія у своїх проповідях і опікувався поширенням книг на захист святої віри, нерідко сам переписуючи їх, як це було у Дубно. Він робив виписки із творінь святих отців і складав повчання і бесіди. Одна з таких збірок, точніше частина її (з вірогідних 900 сторінок збереглися лише 123), дійшла і до нас. У 1884 році ця праця була видана під назвою «Пчела Почаевская». Книга носить апологетичний характер і спрямована переважно проти протестантських сект, що були поширені на той час в Південно-Західній Русі, здебільшого проти социніанства. Рукопис преподобного Іова включає в себе викладення усього вчення Православної Церкви, починаючи з догмата про Пресвяту Троїцю і Божество Іісуса Христа і закінчуючи вченням про ікони, храми, монашество, боротьбу з страстями тощо.

На думку професора М.І. Петрова, який редагував книгу для першого її видання, «вона може йти в порівняння тільки з найбільш капітальними працями того часу в цій області, а саме: «Показанням істини» Зиновія Оттенського, посланнями старця Артемія і «Книгою про віру» 1602 і 1619 рр., а в деяких випадках навіть вища за них, бо цілком самостійна. Преподобний Іов у своїх творах повністю стоїть на основі Священного Писання, церковного Передання та святоотцівських творінь, і не стільки доводить істини Церкви, скільки розкриває й пояснює їх. Ця книга, як і інші повчання преподобного Іова, написана чистою церковнослов’янською мовою, тоді як інші православні письменники того часу писали поширеною на той час слов’яно-польською мовою з численними місцевими діалектизмами. Зауважимо, що написання повчань для Преподобного було не другорядним завданням, а першочерговою справою його глибокої віри.

Приблизно у 1626 році Почаївська обитель сильно постраждала від пожежі, і преподобний Іов, не знайшовши достатньої матеріальної підтримки на місці, надсилає 1 травня цього ж року лист до руського царя Михаїла  

 ОРИГІНАЛЬНИЙ ЛИСТ

ПРЕПОДОБНОГО ІОВА ПОЧАЇВСЬКОГО

ДО ЦАРЯ МИХАЇЛА ФЕОДОРОВИЧА РОМАНОВА

1 травня 1626 року

Великодержавный православный господару и царю, великий князь Михаил Феодорович всея Руси самодержец, и иных многих земель обладатель:

Аз убо смиренный иеромонах Иоанн, игумен Монастыря Успения Пречистыя Богородицы и Приснодевы Марии з лядской земли, з братиею моею еже о Христе Маестату величества твоего Государю моему и благодетелю смиренне низко до лица земли челом бию, поклонение творя (еtс. еtс.)

От многа убо времени, державный государю, слышах о твоем благодетельстве, иже милостивне своим жалованием Государским жалуешь, не тылко повсюду всех православных христиан, але и кто бы едино колвек з яких сторон и народов имени Маестату твоего милостыни жадал, завше отворную ласку и милостыню относит, найпаче же монастыри и церкви, епископов, Архимандритов и игуменов, честных иеромонахов и монахов завше распостранною десницею своею щедро вспомогаешь. Помыслих убо и желах от многа времени и Бога моего усердно молих, абым сам могл особою моею поклонитись ногам Величества ти, государю моему, и видети пресветлое лице Ангельское, Богом вожделенный государю, православный царю Михаил Феодорович. А иж по негодности моей не здарил ми Господь Бог и для нужных ради потреб монастырских, не без великаго жалю и утисненя, ласце Бога моего и часови щаслившему то зоставивши, иж сам не могу ногам твоим поклонитись, брата моего во иеромонасех благоискусна Игнатия, кторый соживши со мною щаслившим зостал, иж был достоин з епископом Иосифом Курцевичем светле лице твое оглядати, и десницу твою облобызати, и ногам твоим поклонитись, и милостыню гойную отнести, той же брат мой Игнатий до обители святое и содружества нашего навернувшися, обачивши великую нищету и нужныи потребы обители святое, и иншого, за множенем противников благочестия и умаленем сынов церкви нашея, поратованя снаднейшого не упатруючи, радив нам и охотне, послушний спасения своего ради, поднявся з братиею, Иосифом иеродиаконом, и Григорием, и с людми моими прочими, тобе, осударю моему и пресветлому царю нижайший смирениа моего поклон отдати и за молитвами Пресвятыя Богородицы и славнаго Ея Успения достойна быти и обрести благодать пред Величеством державы твоея, з которыми и аз недостойный богомолец и зо всеми еже о Христе братиами монастыря чудотворнаго Почаевскаго тебя, осударя нашего, поборника благочестиа светаго и любителя христианства нашего, непорушима столпа церквей и монастырей, молим челом биемо: пожалуй, пожалуй, пожалуй, православный господару, царю и великий князь Михаил Феодорович, нас негодных богомольцов своих и обитель нашу Успения Пресвятыя Богородицы и Приснодевы Марии, которая з допущения Божого обитель, святая, меновите, украса церковная, одежда священническая, Евангелие, кресты и образы и прочие благолепие церковное огнем сгорело, которое все от предков величествия твоего и от ктиторов древних благочестивых надано было. В сих же часех могу речи в наших краях не щасливых таковыя не только умалились, але отнюдь не обретаются, удаемося (до) тобе, господаря нашего, нехай десница твоя до першого вывышеня славы на разширене благочестиа, а врагом его на посрамление тую обитель святую (которая уставичне от Бога и Пресвятыя Богородицы, яко создана чудотворне, так и теперь тоею благодатию обдарена есть Божиею) вознесет, ратует подпоможет, за што Христос Спаситель наш и Пречистая Его Мати тебя, осударя нашего, молитвами своими святыми тут во многа и неизличоные лета в добром и помыслном панованю щастливе зо всем пресветлым домом твоим, подержавши, все враги твои под нозе твои покоривши, от царствия того во оное вечное нескончаемое препроводити и благая Иерусалиму видети сподобити рачит. О што мы худые и недостойные Богомольцы твои Спасителя и Пречистую Его Богоматерь молитствуем уставичне непрестанно, потребы наши и недостатки з молитвами негоднема Маестату Величества твоего вручаем и отдаем, пожалуй, пожалуй, великий господару, нас богомольцов твоих звыклым противко всего благочестиа нашего жалованием. Величеству, затем светлости вашей царской милости отдаюсь. 3 монастыря вышеименованного месяца мая 1 року 1626.

Вашему Величествию, осударю моему и благодетелеви доброхотный богомолца зо всею еже о Христе братиею челом бию.

Власною рукою

Было запечатано. Адрес такой:

Православному Великодержавному царю и великому князю Михаилу Феодоровичу, всея России Самодержцу и иных земель многих обладателю, Осударю моему великомилостивому сие писание во пресветлые руце его царское милости отдати. 

Бачимо, що преподобний Іов звертається не до правителя далекої держави, примхливого і недоступного, якими на ті часи були всі європейські монархи, а до людини близької за духом і світоглядом. Перша частина листа, наповнена офіційними звертаннями, – це лише данина придворному етикету і не йде ні в яке порівняння з багатосторінковими квітчастими титулатурами навіть рядових польських шляхтичів. Похвали Преподобного, що адресовані царю за численні благодіяння церквам і обителям, щирі, але лаконічні – адже преподобний Іов навіть не називає хоча б деякі облагодіяні самодержцем монастирі, напевно, згадавши, що той, хто прийняв славу від людей, втрачає славу від Бога. Це не лист до іноземного правителя, бо святий Ігумен пише звичною йому мовою, навіть не припускаючи, що якісь звороти можуть бути незрозумілими адресатові. Це звернення до брата во Христі про допомогу за важких обставин, від яких насамперед страждає найважливіше – краса храму Божого і злагодженісь Богослужіння.

Те, що після слів про пожежу в обителі слідує нарікання про те, що благочестиві православні ктитори-благодійники нині "не только умалились, але отнюдь не обретаются", може бути просто таким аргументом, який роз’яснює чого преподобний звертається до царя Михайла Феодоровича. Але ж вони наштовхують на думку: чи не самі віровідступники-шляхтичі причетні до пожежі в Почаївському монастирі, який часто страждав від їхніх грабіжницьких нападів. Проте сам Ігумен смиренно мовчить про це. По суті, адресат прохання вказаний Преподобному самою логікою історії, за якою для віруючої людини стоїть часто незрозумілий спершу Промисл Божий. Адже на той час у світі не залишилося незалежних православних держав, крім Царства Московського. Велика Візантія, разом зі Святою Землею, прославленими своїми подвижниками Сирією та Єгиптом, були давно захоплені Османською імперією. Під її владу потрапило серце Візантії - Греція, а також Болгарія, Румунія (Влахія) та Молдова. Грузія була фактично розорена численними завойовниками, землі Київської Русі захопили поляки та продовжували терзати татари. Найдовше стояла Сербія, але й вона впала під ударами турків. І тому всі погляди православного світу, що зберігає істинну Христову віру, звернулися тоді на північ, де піднімалося після Великої Смути велике православне царство. Михайло Феодорович відгукнувся на прохання преподобного Іова і продовжив традицію своїх благочестивих предків, надіславши монастирю багаті дари. Причому це був дар виключно християнської любові та благоговіння перед Господом та Пресвятою Богородицею.

Авторитет почаївського Ігумена був на той час дуже високий серед православних Речі Посполитої. У 1628 році його запросили до Києва на Православний Собор, який скликали для розбору церковних справ. Однією з головних справ був розгляд прохання церковного письменника і єпископа Мелетія Смотрицького, колишнього відомого захисника Православія, що згодом перейшов до унії, а тепер побажав знову повернутися до істинної Церкви. Але, на жаль, одразу ж після Собору він вийшов з Неї знову. Представники Собору заявили, що вони «твердо стоять у православній східній вірі, не мислять про перехід в унію і під клятвою обіцяють не поступатися і до того ж призивають увесь православний люд». Під цим рішенням стоїть і підпис Преподобного: «Іоанн Желізо, ігумен Почаївський».

 Твердість характеру поєднувалась у преподобному Іові зі смиренням, братолюбством та повною незлобністю. Заставши одного разу злодія, що крав монастирську пшеницю, святий сам допоміг йому покласти на плечі наповнений краденим зерном мішок і тільки нагадав йому про заповіді Божі і про «Суд нелицемірний», де кожен повинен буде відповісти за скоєне. І злодій, розкаявшись, упав до ніг святого. Він був досить відомою людиною в окрузі і найбільше за все на світі боявся розголосу. Але почаївський Ігумен зберіг його таємницю.

Преподобний був миролюбним і настільки небагатослівним, що, за словами Досифея, тільки і можна було почути від нього: «Господи Іісусе Христе, помилуй мя». Стяжавши благодатний дар Іісусової молитви, став він «невмовкаючим органом Святого Духа». Однак, внутрішнє життя угодників Божих для нас найчастіше залишається таємницею. Про висоту подвигів Преподобного свідчить лише його печера у почаївській скелі, де неможливо ані зручно присісти, ані лягти, щоб витягнути ноги. На цілі дні і навіть тижні залишав святий Ігумен свою братію, щоб проводити час у постійній молитві, за словами автора його житія, «живлячись тільки сльозами, що виливалися від чистого серця». Той же Досифей, змальовуючи його духовні подвиги, додає: «Якби кам’яна печера, де він жив, мала вуста, то вона розповіла б нам усі таємні подвиги цього багатостраждального Іова за словом Євангельським: «аще люди умолкнут, камени возопиют»
(Лк. 19,40).

 Від багатоденних стоянь на молитві ноги у преподобного Іова набрякали настільки, що вкривалися виразками, сліди від яких досі залишилися на його нетлінних мощах. Таким чином молився він, за словами того ж учня його, «о благостоянии мира, во зле лежащего». Одного разу бачив Досифей, як неземне світло осяяло печеру Преподобного під час його молитви, і впродовж двох годин з глибини печери освітлювало протилежну стіну церкви. «Я ж, — пише свідок, — побачивши це, впавши на землю, надзвичайно злякався, дивним тим видінням вражений».

Незважаючи на такі подвижницькі і молитовні труди, Преподобний прожив рівно 100 років. За тиждень до кончини  21 жовтня 1651 року він отримав під час молитви одкровення у печері про точний день своєї смерті. 28 жовтня  він сам відслужив Божественну Літургію і, преподавши останнє цілування братії, без усілякої хвороби мирно відійшов до Господа «в той самий час, який передбачив».

Сім років і дев’ять місяців пролежало в землі тіло преподобного Іова після його поховання. Над його могилою люди бачили іноді світло. І ось одного разу спочилий святий Ігумен явився в «сонному видінні» тодішньому Київському митрополиту Діонісію Балабану з такими словами: «Сповіщаю твоєму преосвященству, що через тебе Бог хоче відкрити мої мощі». Треба сказати, що митрополит, як людина досить освічена, хоча і впізнав старця, але не поспішав негайно вірити і слідувати снам. Тоді Преподобний явився Діонісію знов і знов, а на третій раз уже додав, що за його невір’я він буде покараний, і тоді той зрозумів, що сни ці були з волі Божої.

Того ж дня митрополит відправився до Почаївської обителі і, дослідивши житіє спочилого Ігумена, повелів негайно відкрити його гробницю. Мощі святого були знайдені «без усякого тління, як ніби тільки що поховані й сповненні надзвичайного благоухання». Тоді митрополит узяв нетлінні останки Преподобного і зі всіма почестями при великому зібранні народу переніс їх у нещодавно збудовану церкву Пресвятої Троїці. Було це 28 серпня (10 вересня за новим стилем) 1659 року.

Так монастир збагатився третьою святинею.