"Життя прожити - не поле перейти", - каже народна мудрість. Одному всі шляхи, дороги з дитинства широкі і відкриті, іншому - шлях вузький і тернистий; хто все життя багатіє для себе, а хто для людей. Про таких, що віддали своє життя Богові і людям, слова премудрого Соломона: "Шляхи праведних подібно до світла світяться, вони переходять до нас і просвічують шлях до спасіння" (Пртч. 4,18). Ці слова, як ніякі інші, відносяться до життєвого шляху угодника Божого, Преподобного схиігумена Амфілохія, бо багато людей стали на шлях спасіння завдяки спілкуванню з ним. Мудрість, смирення, любов до людей, справжня любов до Бога, подвиг лікаря людських тіл і душ завжди супроводжували старця Іосифа (в схимі Амфілохія) його нелегким шляхом у Христі.

Живе, а після смерті і молитовне спілкування з ним змушує душу будь-якої людини переживати нові, невідомі досі почуття морального, духовного та тілесного оновлення, і живої віри в Бога. По своїй кротості Преподобний частково брав на себе пороки тих, хто живе на землі, щоб тим самим викрити їх і навчити, за словами Паїсія Афонського, жити як бджоли: прямувати до пахучої квітки, брати з неї мед і приносити людям. Вибравши чернечий шлях спасіння, пізнавши в Христі "всі скарби премудрості і знання", рукою Господньою творив чудеса, часом незрозумілі маловірам: виганяв бісів, молитвою і любов'ю до страждаючих лікував тілесні хвороби, перед якими була вже безпорадна медицина, воскресав. "Світ не може вмістити їх, бо хто з мирян сотворив колись чудеса? Хто воскресив мертвих? Хто вигнав бісів? Ніхто. Все це - переможні вінці ченців ..." (Лествиця, сл. 2а). Святий Амфілохій як міг: чи то юродством, чи своєю простотою приховував від людських очей найбільшу частину своїх подвигів в ім'я Господа. Однак те, що зібрано по крихтах, наочно показує, яким пастирем і чудоцілителем був старець Іосиф.

Уважний читач, якому ми пропонуємо життєпис подвижника Свято-Успенської Почаївської Лаври, Преподобного Амфілохія, порівнюючи його життя зі своїм, мимоволі відчує, наскільки він не досконалий у розвитку власного духовного життя. Дай Бог, щоб земля наша наповнилася такими подвижниками, а ми, наші діти, онуки та правнуки міцно тримали знамення Христове і рівнялись до них, та до кінця свого земного життя дотримувалися заповідей Господніх.

Митрополит  Володимир

Намісник Свято-Успенської Почаївської Лаври, Митрополит Почаївський, Вікарій Київської Митрополії

У тихій долині, серед мальовничих та невисоких гір та пагорбів, у селі Мала Іловиця, що на Шумщині, у багатодітній селянській родині Варнави Головатюка 27 листопада (ст. стиль) 1897 року народився син, у святому хрещенні названий Яковом на честь мученика Якова Персянина.

У сільській тиші, серед дивної природи України, далеко від шуму міст і суєти, проходило дитинство Якова. Мир і злагода, що панували в сім'ї Варнави Головатюка, мимоволі передавалися маленькому Якову. Під однією покрівлею, у страсі Божому, мешкали сини, дочки, невістки, діти, онуки. Молодші тут з повагою ставилися до старших, допомагаючи їм у полі та по господарству.

Варнаві, батькові десяти дітей, доводилося братися за різні ремесла: він робив колеса, колодки, спиці, сани, крім того, був гарний костоправ. Нерідко його відвозили до хворих за десятки кілометрів. Довго, часом по двадцять днів, доводилося виходжувати їх, залишаючись біля ліжка хворих до їх одужання. Яків зазвичай допомагав батькові, коли той впраляв зламані кістки, що супроводжувалося нестерпним болем.

Мати Якова Ганна, богобоязлива смиренна жінка, котра любила Божий храм і молитву, без якої не залишалася навіть у полі, благоговіла перед священиками, яких вважала святими. Вже, будучи схиігуменом, отець Іосиф говорив: "Я вірю, що моя мама у Царстві Небесному!". Жаль, не дочекалася, померла, от би щаслива була, побачивши сина свого священиком.

З раннього дитинства Яків, занурений у господарські турботи, бачачи благочестя своїх батьків, які й з дому не виходили без молитви, вбирав у себе все найдобріше та найсвятіше.

У 1912 році Яків Головатюк, який змужнів і зміцнів, був призваний до Царської Армії. Під час Першої світової війни він служив у 165 стрілецькому полку у місті Луцьку, потім разом із полком направлений у місто Томськ. Санчастина в Сибіру, ​​де молодий солдат виконував обов'язки фельдшера, потім фронт, передова, де  віч-на-віч зустрівся з життям і смертю, де кращі друзі гинули в бою, і, нарешті - полон.

Німці відправили його до Альп, де Яків три роки працював у фермера. Виконуючи будь-яку роботу з великою старанністю і християнською покірністю, Яків заслужив на довіру і любов свого господаря, так що той навіть мав намір одружити його зі своєю дочкою. Але хлопець, сумуючи за рідним краєм, у 1919 році здійснює заповітне бажання свого серця і втікає. За допомогою добрих людей переходить кордон та повертається до рідного села.

Молитовна теплота рідньої хати зігріла душу хлопця. Дні потекли у звичній селянській роботі. Допомагав він і хворим, які зверталися по допомогу.

Наслідуючи звичаї старовини, Яків, який мав приємну зовнішність і гарний голос, почав подумувати про одруження. Сватав красиву та добру дівчину, квітучу юністю і добротою, але Бог судив інакше. Бесіда з настоятелем парафіяльного храму направила життєвий шлях вдумливого хлопця до іншого русла.

Побачивши світ, сьорбнувши горя на фронті і в полоні, Яків глибоко засвоїв, що життя є безперестанною битвою, в якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви, за словами Достоєвського, серце людське. І в цій битві не встояти, якщо в ґрунт сердечного смирення не засіяно насіння благочестя, зрошене сльозами покаяння.

1925 року, Яків Головатюк, обравши тісний шлях спасіння в чернецтві, приходить до Почаївської Лаври. У працьовитості і смиренності виконував початковий інок послух, що покладався на нього. Як і вдома робив, сани, колеса, співав на кліросі, вважаючи себе при цьому найгрішнішим і найнегіднішим.

У лютому 1931-го, стоячи біля труни настоятеля, Яків раптом відчув всю суєтність і швидкоплинність життя. " Людина, як трава, дні його, як цвіт польовий, так перецвіте " . Смерть неминуча! Мудрий ти чи багатий, міцний тілом чи убогий – смерть всім. Всі в землю ляжемо, все порохом буде. А що за труною? Вічність, муки. Яків ніби прокинувся, хотілося одразу очистити душу, скинути кайдани гріха і розпочати нове богоугодне життя. У скорботні хвилини прощання, коли встигли насипати надгробний пагорб над могилою покійного архімандрита, послушник Яків виступив уперед і всенародно став сповідувати гріхи, просячи прощення за все своє прожите життя. Палка сповідь юнака багатьох зворушила і схвилювала, залишившись у серці на все життя.

Пройшовши чернече випробування, 8 липня 1932 року за благословенням блаженнішого Діонісія, митрополита Варшавського і всієї Польщі, послушник Яків Головатюк був пострижений у чернецтво з ім'ям Іосиф.

У його послужному списку значиться:

* 21 вересня 1933 року висвячений єпископом Антонієм в ієродиякона;

* 27 вересня 1936 року висвячений єпископом Діонісієм в ієромонаха;

* 1 липня 1941 року нагороджений набедренником;

* 3 жовтня 1941 року призначений помічником економа;

* 26 жовтня 1941 року нагороджений наперсним хрестом;

* 10 травня 1951 року призначений помічником блюстителя  Стопи Божої Матері;

* 18 липня 1952 року призначений садівником лаврського саду зі звільненням від колишнього послуху;

* 24 лютого 1953 року зведений у сан ігумена;

* 4 травня 1954 р. призначений на послух при свічноному ящику;

* 24 листопада 1955 року звільнений від колишнього послуху і призначений на кліросне;

* 6 квітня 1957 року звільнений від кліросного послуху і призначений духівником прочан і нагороджений палицею;

* 25 січня 1959 року призначений продавцем свічок у храмах Лаври;

* з 1959 по 1962 рік виконував послух духівника та ін.

Отець Іосиф закінчив повний курс Іночесько-Богословської школи при Почаївській Лаврі.

Виконуючи різні роботи та послушання в Лаврі, отець Іосиф лікував хворих – особливо прославився як костоправ. До нього везли стражденних з усієї округи, потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі.

За благословенням намісника Лаври він оселився у будиночку біля воріт на чернечому цвинтарі, де разом із ієромонахом Іринархом прожив близько двадцяти років. Багато дерев, у тому числі і фруктові, які і тепер можна бачити на території нинішнього цвинтаря - посаджені батюшкою.

Дуже багато хворих привозили до отця Іосифа. Деколи вся вулиця Липова була заставлена підводами (до 100 підвід). За часів Польського панування лікування у польських лікарів коштувало дуже дорого, тож простий народ із хворими та каліками поспішав до отця Іосифа. Він усіх зцілював, не беручи грошей. На подяку йому іноді залишали продукти.

Проводячи дні та ночі у праці та молитві отець Іосиф зростав у духовному житті, переходячи від сили у силу. Прихованим для світу залишилися його таємні подвиги та боротьба. Постом, бодрствуванням усмиряв свою плоть подвижник, умертвляв плотські побажання і пристрасті, приводячи найменший рух розуму і серця в "керівництво духом". Присвятивши життя служінню Богу та ближнім, отець Іосиф набув твердої віри та діяльної любові, отримавши від Бога дар прозорливості та чудотворінь.

Дяка Богові, який дарував світові отця Іосифа, цілителя душ і тілес людських, від усього серця сповненого любові і співчуття, що допомагало нужденним. Він лікував, виганяв бісів, повертав слух глухим, сліпим зір, скорботним подавав радість і втіху. Скільки сліз висушив старець своїми молитвами, скільки горя прийняв у своє серце, плачучи з плачучими, подаючи при цьому мир, вселяючи в серця радість і надію.

Отець Іосиф згадував, як на початку Другої світової війни він, відпочиваючи, лежав на схилі в обідню годину, ясно почув німецьку мову, тупіт ніг і брязкіт зброї. Стрепенувшись, озирнувся — довкола нікого. Разом з ієромонахом Іринархом вони здивувалися, що це могло бути? Зрозуміли лише надвечір, коли німці вступили до Почаєва. Так, уперше, Господь відкрив йому майбутнє як сьогодення, і з того часу отець Іосиф знав, за його власними словами: "хто до мене їде чи йде, що в нього болить і скільки йому жити".

Після закінчення війни до отця Іосифа на цвинтарі почали навідуватися співробітники ГПУ та бандерівці. Одні бачили в ньому співробітника ГПУ, інші підозрювали в приховуванні бандитів і всіляко намагалися його позбутися. Якось надвечір прийшли незнайомі люди з носилками, зв'язали його і понесли, маючи намір скинути з галереї. Ті, що стали свідками цоьго запротестували, а отець Іосиф спокійно сказав: "далеко не понесете". І, диво! Господь не дозволив безбожникам поглумитися над Своїм угодником. Дорогою до Лаври один осліп, іншому відібрало руку, третьому - ногу. Вони кричали, просили отця Іосифа прощення, розв'язуючи його. Він їх благословив і відпустив з миром.

Не покаявшись і не усвідомлюючи чуда, прийшли знову. але вже на "розмову". У цей же час до батюшки привезли одержиму, прив'язану до драбини. Розв'язуючи, побоювалися – буйна. Отримавши волю, жінка з кулаками накинулася на отця Іосифа, покриваючи його сильними ударами, поки знесилена не впала на землю. Преподобний не захищався, і навіть не намагався ухилитися від ударів – мовчки стояв та молився. Серце його, далеке від гніву і злості, сповнювалося жалю і співчуття, побачивши творіння Боже, що мучилось від диявола. Жінка схопилася, і з новою нелюдською силою накинулася на старця. Падала, знову піднімалася, завдаючи ударів, поки, нарешті, знесилена непохитним довготерпінням подвижника, зовсім знемогла.

Демони ненавиділи отця Іосифа, нерідко через біснуватих виявляючи йому свою злість. Лукавому гидка чеснота. Біс, переможений смиренномудрістю старця, залишив одержиму. Повставши, ніби від сну, вона почала питати, де знаходиться і як сюди потрапила. Будучи очевидцями події, представники влади пішли від старця і більше не турбували його.

Де ворог роду людського не встигає сам за допомогою помислів, кажуть святі отці, там насилає злих людей.

Під кінець Великої Вітчизняної війни після відступу німців у лісах з'явилося безліч банд і злочинних формувань. Нічні пограбування, вбивства. Свої, чужі, все змішалося, всі жили в страху.

Монашеський цвинтар стояв осторонь. Сутінки вселяли тривогу. Статися могло всяке.

Нічна імла чорним саваном опустилася на землю. Прохолода весняної ночі розвела людей по хатах. Але, мабуть, не всіх. За годину до опівночі, цвинтар оголосив зловісний тупот чобіт. Чотирнадцять озброєних чикістів безцеремонно увірвалися в убоге житло отця Іосифа і зажадали вечерю. Повечерявши далеко за північ, лісові "гості" попросили їх провести. Дійшовши до воріт, командир оголосив отцю Іосифу про розстріл. Спокійно вислухавши сповіщення про швидку загибель, старець попросив десять хвилин на молитву. Отримавши бажане, батюшка став під старою липою, посадженою ще преподобним Іовом, прочитав про себе "Отче наш", "Богородицю", "Вірую", "Відхідну"... Отець Іринарх, переймаючись відсутністю старця, вийшов у двір. У цей час старець уже стояв перед дулом спрямованої на нього зброї, благодушно молячись за "тих, що творять зло". Командир гулко відраховував останні секунди життя отця Іосифа... "Раз.., два...". Отець Іринарх, зрозумівши, що відбувається, кинувся на автомат і, пригинаючи його до землі, відчайдушно вигукнув: "Кого ви хочете вбити?! Знаєте, який він чоловік? Він весь світ спасає. Якщо вам потрібно його вбити, вбивайте мене, а його не зачіпайте!". - "Добре, старий, іди", - сказав комбриг, вивільняючи автомат із рук сміливого заступника. Чекаючи пострілу в спину, отець Іосиф попрямував до воріт, увійшов, зупинився. Смерть минула. Чути було, як клацаючи затвором, партизани попрямували в темряві... Отець Іринарх, бажаючи "покласти душу свою за ближніх своїх", врятував батюшку від марної смерті, уготованої йому дияволом через недобрих людей.

Невдовзі після цього отця Іосифа перевели назад до Лаври. Так само поспішали до нього люди, одержуючи лікування тілесних хвороб і таємних недуг душі. Зцілювалися навіть ті, чиї хвороби були запущені, і, на думку лікарів, невиліковні.

Втім, саме лікарі першими повстали проти старця, вимагаючи від місцевої влади та намісника Лаври покласти край медичній практиці недипломованого лікаря, з милості якого вони залишалися без заробітку.

У цей час після війни Західна Україна, яка багато років була під Польщею, увійшла до складу Радянського Союзу. Привертати увагу було небезпечно, але отець Іосиф продовжував допомагати людям.

Особливий дар мав батюшка – виганяти бісів. До нього везли одержимих із найдальших республік Радянського Союзу. Демонів старець бачив наяву, і часто, проходячи храмом, суворо наказував їм вийти із церкви і людей.

Горе, що переповнювало людські серця, отець Іосиф переживав як своє, співчуваючи страждаючим і немічних.

Майже всі жителі Почаєва в різні періоди свого життя – у дитинстві, юності чи старості – зверталися до отця Іосифа.

Цілий день проводячи на послушанні і з людьми, подвижник молився вночі. "У 1950-х роках, згадує архімандрит Сильвестр, ми з отцем Іосифом несли послух у монастирському саду. Якось читаючи правило, я затримався, на що він сказав мені: "День для послуху, ніч для молитов". І справді, сам він так і чинив. Пізніше, коли я був економом, каже отець Сильвестр, деколи пізно повертаючись до монастиря, бачив отця Іосифа на молитві під деревом у саду”.

Отець Іосиф полюбив смиренність і, уникаючи суєтної людської слави, всіляко намагався приховувати свої чесноти.

"Одного разу, в 1956 році, восени, як зараз пам'ятаю, у п'ятницю, - згадує К., - прочани допомагали збирати яблука в монастирському саду. Після обіду, отримавши вільну хвилину, ми з подругою прогулювалися між дерев, що смиренно схиляли гілки під тягарем, спілих плодів. нашу увагу привернув якийсь чоловік у старому плащі і кирзових чоботях, який лежав на землі, покривши голову поношеним капелюхом. Ми відійшли, жартуючи, що хтось ще встигає на роботі виспатись. Після перерви ми побачили цю людину, це був отець Іосиф: він ніколи не їв їжі по середах і п'ятницях, і, приховуючи від людей свій подвиг, непомітно усамітнювався для молитви, а почувши наші голоси, ліг на землю і прикинувся сплячим».

Кінець 50-х років... Новий виток гонінь на Церкву. По країні - масові закриття храмів та монастирів, що збереглися переважно лише на Західній Україні. Радянська влада, втілюючи в життя атеїстичні програми, планувала перетворити Почаїв на "комуністичне селище" з музеєм атеїзму в Лаврі. Насельникам монастиря пропонувалося залишити територію. За всіма віруючими, ченцями та паломниками було встановлено особливий контроль. У 1959 році місцевою владою було відібрано: земельну ділянку в десять гектарів, фруктовий сад із городом, теплицею, сушаркою, будиночок садівника з пасікою у сто вуликів. Відібрали водокачку з машинами та обладнанням. Всім торговим точкам у Почаєві було заборонено відпускати товари для монастиря, так що насельники залишались без продктів харчування і найнеобхіднішого.

Паломники та парафіяни відстежувалися, щоб ніхто не проніс продуктів до Лаври. Вирішили взяти мором і вигнати ченців без бою, щоб потім перед світовою громадськістю та радянським обивателем заявити про добровільне залишення ченцями обителі у зв'язку з відмовою від релігії... Але ніхто з насельників і не думав залишати монастир. Тоді під різними приводами виганяли поодинці, виписували, завзятих садили до в'язниць за порушення паспортного режиму, відправляли до психіатричної лікарні, вивозили додому без права повернення. Непокірних судили. Люди поверталися, не схожі на себе, наче обтягнуті темною шкірою скелети. Ієромонахи: Амвросій, Сергій, Валеріан, Аппелій, ієродиякон Андрій, монах Нестор та інші пройшли через тюрми, часом неодноразово.

Репресії не зламали стійкості ченців, які переносили все мужньо та спокійно, бажаючи самі, якщо треба, навіть померти за Лаврські Святині. Влада неодноразово погрожувала ченцям, обіцяючи втопити у святому колодязі, на що отець Іосиф спокійно їм відповідав: "А ми цього і бажаємо!", - так як,. готовий був прийняти мученицьку кончину.

Паломникам було відмовлено у ночівлі. У міському готелі не приймали, а на місцевих мешканців щоночі влаштовувалися облави. За приховування прочан господарям загрожували суворі покарання. Зважаючи на таке становище, священноначаліє Лаври вирішило відкривати на нічліг один із храмів для цілодобової молитви, щоб дати паломникам можливість відпочити. Отець Іосиф приходив у храм, до ранку служив акафісти, а на світанку закликав усіх співати: "Слава Тобі, що показав нам світло", "Пресвята Діва" та інші піснеспіви і молитви.

Якось восени 1962 року старця викликали у Броди, сорок кілометрів від Почаєва, до дівчинки зі зламаною рукою. Повертався в монастир через ворота з боку економії і не бачив, що діється біля Троїцького собору. Преподобний не встиг ще відчинити двері келії, як до нього прибіг послушник і поспіхом розповів, що собор відбирають і начальник міліції вже забрав у намісника ключі. Отець Іосиф поквапився до храму. Там було багатолюдно, а біля дверей Собору з десяток міліціонерів зі своїм начальником.

Старець підійшов до начальника і зненацька вирвав з його рук в'язку ключів. Віддаючи їх молодому наміснику Варфоломію, який тут же стояв, сказав: "На, тримай і нікому не віддавай". Здивованим міліціонерам сказав: "Архієрей - хазяїн Церкви! А ви? Геть звідси! Люди, гоніть їх!", - звернувся він до присутніх місцевих жителів. Натхненні закликом батюшки, люди кинулися на міліціонерів, які з переляку почали тікати до Святих воріт.

Своєю мужністю та сміливістю отець Іосиф Троїцький собор відстояв. Старець знав, на що йшов і чекав від мстивих і злопам'ятних богоборців жорстокої помсти. Однак "на Бога надіюсь, не боюся, що створить мені людина?" /Пс.55/. Преподобний не тільки чекав, він знав, коли і як прийдуть за ним, але нічого не робив.

Минуло не більше тижня... Колишній (нині вже покійний) привратник біля воріт економії, ігумен Серафим розповідав: "Наприкінці вересня, коли чергував біля воріт економії, до мене підійшов отець Іосиф і сказав: "Відкривай браму. Зараз "чорний ворон" прийде за Іосифом!", - і пішов у корпус через економію. Я відкрив у корпус ворота і став чекати на "чорного ворона", але ніхто не приїжджав, і закрив браму, подумавши, що старець пожартував. Минуло дві години. Раптом під'їхала міліцейська машина - "чорний ворон". Міліціонери вимагали пропустити машину у двір".

Отець Іосиф був у себе в келії, коли благочинний ігумен Владислав постукав у двері і сказав молитву "Господи, Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас!" Старець знав про свій арешт, знав, що за ним приїдуть співробітники міліції і не впустив би, але за молитвою духовного брата відчинив двері... Шестеро людей накинулися на нього, повалили на підлогу, зв'язали руки і ноги, рот заткнули рушником і потягли з третього поверху на двір до машини. Дихати було нічим (як він сам потім розповідав): у роті кляп, комір підрясника так стиснув горло, що хвилини дві - і задихнувся б.

У машині рушник з рота вийняли і повезли зв'язаного за Тернопіль до міста Буданів (більше ніж сто кілометрів від Почаєва) до обласної психіатричної лікарні. Тут отця Іосифа постригли і поголили, а потім наказали зняти хрест, але він відмовився. Тоді санітари самі зірвали його і вночі роздягненого повели до палати буйних душевнохворих. Палата висвітлювалася слабкою електролампочкою. Сорок чоловік (усі голі) спали, коли старець увійшов. Сонні біси говорили в них: "Навіщо ти сюди прийшов? Тут не монастир!" Він їм відповів: "Ви самі мене сюди привели". А ще вводили йому ліки, від яких розпухало тіло і тріскалася шкіра. Згадуючи все це, закривав старець руками обличчя.

Люди, дізнавшись, де знаходиться отець Іосиф, почали писати головному лікареві Буданівської лікарні листи з проханням випустити старця, який незаконно утримується з душевнохворими, тоді як сам може лікувати таких.

Минуло три місяці його перебування у лікарні. Якось у палату увійшов санітар, приніс халат і капці, наказав старцеві одягнутися і йти за ним до кабінету головного лікаря. У кабінеті були інші лікарі. Йому запропонували сісти.

- Чи можете ви лікувати тих хворих, які перебувають у нашій лікарні?

- Можу.

- Тоді вилікуйте їх!

- Добре.

Отець Іосиф запропонував їм відпустити його в монастир або послати когось, щоб привезти святе Євангеліє, хрест і облачення (ризу, епітрахіль, поручі), щоб він зміг служити водосвятні молебні тоді біси самі підуть через вікна та двері. І ще додав, що за два тижні жодного хворого тут не залишиться (їх було понад 500 осіб).

- Ні! Ви нам без молебнів лікуйте.

– Так неможливо вилікувати.

- А чому?

Старець і відповів, що коли солдат іде у бій, йому дають зброю: гвинтівку, патрони, гранати. Наша ж зброя на невидимого ворога – святий хрест, святе Євангеліє та свята вода!

Отця Іосифа повели знову в палату, де він продовжував нести свій мученицький хрест, "надіючись на Бога, що рятує від малодушності і від бурі" /Пс.54/.

Всемилостивий Господь не дає людині понести хрест вище його сили, але багатьма скорботами перевіряє віру, терпіння і надію його на Бога. Усі, хто знав отця Іосифа, не переставали піклуватися про його звільнення. Писали скрізь, навіть у Москву, і... сподівалися.

Якось прийшов у палату санітар і знову приніс отцю Іосифу халат і капці. Він пішов з ним до кабінету головного лікаря, де крім нього самого було ще двоє чоловіків і жінка. Як потім з'ясувалося – члени московської комісії. Старцю ввічливо запропонували сісти і запитали, чи давно він став ченцем. У відповідь почули, що народився ченцем. На запитання, чому опинився в цій лікарні, розповів про те, як хлопцем часто ходив до старого сусіда, який читав Біблію і говорив, що настане час, коли дракон воюватиме з Церквою. Йому було цікаво дізнатися про це. І ось тепер він бачить, як дракон воює із Церквою. Жінка на таку відповідь усміхнулася, з подивом переглянулись і чоловіки. А отця Іосифа знову відвели до палати...

Але люди не відступалися. Все писали та писали заяви з проханням звільнити його з лікарні. Про заточення отця Іосифа дізналася дочка Сталіна Світлана Алілуєва. Їй вдалося звільнити старця у вдячність за те, що він колись зцілив її від душевної хвороби. Після цього оселився він у своєї племінниці у рідній Іловиці.

Дізнавшись, де старець, почали з'їжджатися до нього люди, одержимі різними недугами. Батюшка щоденно служив водосвятні молебні та зцілював людей. Але ворог в особі безбожної місцевої влади не дрімав, він повстав. Стурбована припливом хворих людей у село, влада налаштувала родичів проти нього.

Отець Іосиф мав дев'ятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, який працював трактористом, заманив його на свій трактор і відвіз за село до боліт. А там зіштовхнув із трактора на землю і, побивши до непритомності, кинув у воду і поїхав. Отець Іосиф вісім годин пролежав у холодній воді. Був грудень 1965 року. Стурбовані тривалою відсутністю отця Іосифа, його почали шукати. І знайшли ледь живого. Він дивом не втопився. Його терміново відвезли до Почаївської Лаври і тієї ж ночі постригли в схиму з ім'ям Амфілохій, на честь святителя Амфілохія Іпонійського, пам'ять якого згадувала Церква того дня. Ніхто тоді не сподівався, що він доживе до ранку. Але сила Божа поставила батюшку на ноги, він одужав. Залишатися у Лаврі без прописки було небезпечно. За батюшкою приїхали родичі та забрали його до Іловиці.

Люди, як і раніше, йшли і їхали до старця за зціленням і отримували його, про що є багато свідчень. Отець Іосиф щодня служив молебні, а після служби, окропивши всіх святою водою, запрошував за обідній стіл. Після молебню люди відчували незрозумілу легкість у серці. "За Божим попущенням, - говорив старець, - за гріхи ворог підходить до людини, бере в руку її серце і тисне його. Але, щоб серце було чисте, треба постійно читати молитву "Царю Небесний".

Обіди також були якісь незвичайні. Після них багато хворих зцілювалися. А іноді отець Іосиф брав палицю і сідав на лаву біля каплиці. Усі, хто молився, підходили до нього і просили доторкнутися палицею до хворого місця. І до кого він торкався, зцілювалися. Так зцілювалися ті хто страждали головними болями, хворобами нирок, печінки, серця, рук і ніг, а також і душевнохворі.

Слава про чудеса зцілень розносилася всюди. До отця Іосифа їхали люди з півночі та півдня, зі сходу та заходу, із Молдавії та Сахаліну. Уникаючи людської слави, він намагався приховувати від людей дар Божий, дар зцілення душевних і тілесних хвороб. Часто приймав він на себе їхні пороки, юродствовав і цим вказував причину тих чи інших захворювань людей, які приходили до нього. Багато хто не розуміючи духовного життя, вважав отця Іосифа грішником. І сам він часто висловлювався: "Ви думаєте, я святий? Я грішник! А зцілення ви отримуєте по своїх молитвах по і по своїй вірі".

Вчинків старця нерозуміли не лише приїжджі, а й його домашні. А він любив повторювати: "Я не на обличчя дивлюся, а на душу! А ви думайте, що хочете!". Тут доречні слова Апостола Павла: "Ті, що живуть за тілом, про тілесне, думають, а ті, що живуть за духом - про духовне, у чистого все чисте, а у нечистого і невірного осквернені розум і совість".

Ті, хто приїжджав до Почаївської Лаври з усіх сторін країни, обов'язково намагалися відвідати старця в його селі. Влітку в нього щодня бувало до 500 людей, а іноді й більше. Усіх він обов'язково пригощав благословенною трапезою.

Під осінь 1965 року отець Іосиф оселився у племінниці Анни - дочки покійного брата Пантелеймона, яка жила в цьому ж селі у новому невеликому будинку. На її подвір'ї угодник Божий влаштував високий голуб’ятник, а під ним маленьку каплицю, перед якою служив молебні та освячував воду. За каплицею поставили довгий обідній стіл для прочан, а також збудували молитовню.

З північного боку двору збудували довгий корпус і в ньому влаштували трапезну та кухню, приймальню для хворих, спальню для послушниць та домову церкву – довгу залу з двома бічними кімнатами: в одній зберігалося церковне вбрання, в іншій – отець Іосиф молився та відпочивав. З боку саду до церкви була прибудована закрита альтанка-веранда. У саду, посадженому старцем, росли яблуні, груші, сливи. Землю, як килимом, вкривали квіти: гладіолуси, жоржини, троянди. У ящиках красувалися пальми. Серед царства квітів гуляли павич та пава. Були тут канарейки та папуги, у голуб’ятнику жило до 200 голубів. Для обслуговування людей та виконання робіт по господарству у отця Іосифа жили послушниці. Вони читали в молитовні ранкові та вечірні молитви, ночами Псалтир, вдень акафісти, готували обіди, працювали в саду...

Отцю Іосифу були відкриті душі всіх людей, їхні серця та наміри, але заради терпіння він тримав у себе в домі і підступних, і лукавих, і одержимих. Часто, сідаючи за стіл, батюшка Іосиф співав: "Страха іх неубоїмся, ніже смутімся!" і "З нечестивими не сяду!". Навпроти будинку племінниці Ганни Пантелеймонівни була земельна ділянка, виділена отцю Іосифу сільрадою під город - там садили картоплю. Люди закупили будматеріали та пожертвували йому для будівництва будинку, але влада села будинок будувати не дозволила. Старець засмутився; він планував у новому будинку влаштувати церкву. Він часто казав: "Мене не буде, а церква буде, а потім і монастир".

Через п'ятнадцять років після смерті подвижника в селі справді збудували церкву, бо парафіяльна дерев'яна церква в селі Антонівці, що за чотири кілометри від Малої Іловиці, згоріла від блискавки у 70-х роках. Там же знаходиться і старий цвинтар, де поховані батьки та всі рідні отця Іосифа. Він часто відвідував їхні могили та служив панахиди.

У себе у дворі батюшка щодня служив водосвятні молебні та зцілював людей. Як відомо, "цей рід" (демони) виганяються лише молитвою і постом, тому отець Іосиф багатьом не благословляв їсти в середу та п'ятницю. "Якби ви знали, який піст солодкий", - говорив старець, маючи на увазі солодкість духовну, якою насолоджується душа того, хто постить. У дні суворого посту він рано-вранці, вставши з ліжка, благословляв до початку ранкової молитви, відразу класти три земні поклони з молитвою "Богородице Діво, радуйся", щоб легко дотримуватись посту у цей день.

Отець Іосиф зцілював різні недуги і стверджував, що половина хворих зцілюються, а половина їдуть від нього не зціленими - Богові не угодно це, бо їхнє тілесне зцілення буде не на користь їм, а на смерть душі.

Дуже часто старцеві доводилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть вмовляли його не приймати біснуватих, бо біси мстилися всім, хто жив у дворі та йому самому, на що отець Іосиф відповідав: "Важко терпіти, але і боятися демонів не треба!".

Говорячи словами подвижника, земля в його дворі була орошена сльозами людей, що моляться, важко хворих, які прагнуть усією душею зцілення. Він часто повторював, що діти в наші часи народжуються непокірними, гордими та зухвалими, а потім стають біснуватими. Упокорюючи таких дітей, змушував їх просити прощення у батьків.

Потрібно було мати велику любов в серці, щоб ніколи і нікому, і ні в чому не відмовляти. Лікар Божий мав таку. Він знаходив час для кожного.

Послушник Іоанн бував у отця Іосифа в селі Мала Іловиця неодноразово. І там бачив чудеса зцілення. "Без стяжання благодатних дарів Духа Святого, я думаю, - продовжував послушник Іоанн, - важко творити такі чудеса зцілення, які творив цей великий угодник нашої Волинської землі". Це підтвердить і будь-який житель Почаєва і ті десятки, якщо не тисячі людей нашої Вітчизни, яких зцілив отець Іосиф.

Якось після ранкової молитви батюшка довго не виходив із келії до народу. Раптом вийшов і привітав усіх словами пророка Ісаї: "З нами Бог! Розумійте, язици, і покоряйтеся, бо з нами Бог!". А потім почав міркувати про причини, що привели стільки багатьох людей до нього. Головна причина, за словами старця, криється в дусі безбожжя, насадження якого починається ще у школі. Учнів переслідують, не пускають у храм, ведуть ідеологічне опрацювання, принижуючи людську гідність. А людина, яка не відвідує церкву, не сповідається, не причащається, позбавляється благодаті Святого Духа. - Це і призводить до того, що більшість населення є душевнохворими. Старець радив молитвою лікувати недугу нинішнього століття. У його будинку вона звершувалась цілодобово. У молитовні на підлозі, застеленій соломою та ряднами (покривалами), спали немічні хворі, одержимі злими духами. Сонні, вони серед ночі бурмотали: "прокинувся апостол кудлатий (це про отця Іосифа, у нього було пишне хвилясте волосся), знову нас мучить! Підемо! Підемо! ...".

Подвижник ночами щільно завішував вікна чорними фіранками: вночі у повній схимі, із запаленим кадилом в руках, він ходив своєю довгою келією і творив молитву, яку відчували і не терпіли біси в сплячих у молитовні біснуватих людях.

Часто вранці старець розповідав, як всю ніч біси не давали йому спокою: їхали на підводах, йшли легіонами до нього у двір із з погрозою вбити, застрелити, зарізати чи отруїти.

На початку зими 1970 року до отця Іосифа увірвався чоловік років тридцяти п'яти, високий, фізично здоровий. "Де Іосиф? Він мене в Москві душив димом! Я його заріжу!". З Божою допомогою біснуватого вдалося повалити у сніг та зв'язати руки і ноги. З кишені куртки вийняли три великі кухонні ножі. Чоловіка затягли в молитовню. Ним виявився москвич, льотчик на ім'я Георгій, що три доби добирався до Іловиці, в дорозі не їв і не пив, ослаб. На прохання матері цієї людини отець Іосиф молився за нього, і він у Москві відчував молитви старця і не міг їх терпіти, бо був одержимий нечистим духом, який і навіяв Георгію помститися батюшці. Отець Іосиф того дня з келії не виходив. Москвичу розв'язали руки та дали поїсти. А надвечір розв'язали й ноги. Він втік із двору; більше його ніхто не бачив.

Приїжджали до батюшки сучасні молоді юнаки, які скаржилися на душевну тугу, відсутність сну та апетиту. Старець ставив їх серед двору і велів класти по чотириста п'ятдесят земних поклонів; велів, щоб так і вдома щовечора робили, та носили хрестики, не випивали, не курили, ходили до церкви, дотримувалися постів, причащалися. Тоді, за його словами, усі нерви вийдуть – будуть здорові. При цьому додав, що нерви відчувають біль, але коли болить душа, то це не нерви засмучені, а біси мучать і треба постом та молитвою боротися з ними.

Подвижник дуже любив природу, він відчував її, намагався прикрасити землю квітами та різними деревами. Скрізь, де він жив: у Почаївській Лаврі, біля чернечого цвинтаря, в Іловиці – залишив по собі живий пам'ятник із плодових та декоративних дерев. Весна йому була райським часом, а весняний ліс - раєм. Старець казав, що тільки до сіножаті вся рослинність: і трава, і квіти, і листя на деревах, і чагарники - молоді, ніжні, свіжі і блискучі, а після сіножаті настає літо і листя тьмяніє, грубіє, втрачає свою молодість і колишню красу. Як і сама людина...

На початку літа 1970 року отець Іосиф запросив почаївчанина Василя Малкуша до себе до Іловиці. Удвох вони вирушили до лісу слухати зозулю (зозулю). Слухав її батюшка з якоюсь особливою увагою, а потім і сказав своєму другові: "От, востаннє слухаю з тобою зозулю". Так і сталося - останніми днями того року він помер.

Маючи добре серце, отець Іосиф не любив злих людей, бо зло не властиве природі людини. Воно збуджується в ньому не без допомоги демонів, а тому злі люди їм і уподібнюються. Старець говорив, що "будь-який гріх обплутує серце, як павутиння, а злість, як дріт - спробуй розірви її. Злі люди глумляться над православними. Велике щастя, що Господь сподобив нас народитися в Православній вірі і бути православними, але багато народів, на жаль, не знають Православ'я, - неодноразово повторював подвижник. Ще за десятиліття до прославлення свт. Тихона - великого захисника віри Православної - отець Іосиф уже вважав його святим і вклеїв як іконку його фотокартку поряд з образами святого апостола у свій поминальний синодик.

Несхвально ставився угодник Божий і до телепередач, які спустошують, обкрадають душу. Після перегляду таких програм людині зовсім не хочеться молитися, а якщо й змусить себе на молитву, то молиться лише вустами, а серце далеко від Бога. Така молитва, на думку старця - лише на засудження. Останнім часом чаклуни (т.зв. екстрасенси) посилено працюють над удосконаленням системи кодування людей через телевізори, радіо і навіть електроприлади, бо знають, що закодовані люди покірно виконуватимуть чужу волю. "Спастися, - казав старець Іосиф, - нелегко. Я вам спасіння на голову не покладу - трудіться і моліться самі! Якщо хочете спастися, будьте глухі, німі і сліпі".

Свою любов до людей лікар проявляв справами, тому і йшли до нього з вірою, пламеніли від нього святою благодаттю. Духовної любові в лікаря душ і тілес людських вистачало на всіх: він любив хворих і страждаючих, бажав їм зцілення і намагався допомогти. На запитання однієї раби Божої, як досягти такої любові, подвижник відповідав, що за смиренність Бог дає благодать любові. І ще часто повторював: "Як ти до людей, так і люди до тебе". "На молебнях у батюшки, - розповідає К., - зцілювалися люди, а мене повністю охопило таке почуття, що я готова була всіх обіймати. Я не могла отямитися від невимовної любові до кожної людини". До старця часто приїжджали монахи. У розмовах з ними він неодноразово наголошував, що важливо не тільки прийняти монашество, але щоб саме в душі бути монахом.

Отця Іосифа можна доповнити словами апостола Павла: "дивіться, чиніть обережно, не як нерозумні, а як мудрі, цінуючи часом, тому що дні лукаві, не будьте нерозсудливими, а пізнавайте, що є воля Божа."(Єф. 5).

Настав 1970 рік. Наближалося свято Різдва Христового. Відчувши, що це останнє Різдво в його житті, отець Іосиф хотів влаштувати свято для всіх, кого Бог пошле до нього. У день свята в молитовні відбувалося богослужіння, а потім різдвяним співом славили Христа Немовля. Групами у двір заходили сільські діти з Вифлиємською зіркою, співали колядки. Отець Іосиф сам зустрічав їх та запрошував до святкового столу, даючи їм подарунки. І так цілий день до пізньої ночі на подвір'ї та в домі старця і дорослі, і діти безперервно славили Різдво Бога Спаса.

Торжество тривало всі святки і запам'яталося кожній душі, яка з псалмоспівцем оспівувала подяку Богові за Його велику милість спромогтися в ці Різдвяні дні побувати у святого старця-подвижника.

До отця Іосифа дуже прив'язався ієрей Петро з Вінницької області. Він вірив кожному слову старця. Той полюбив його за скромність, за смирення та послух, благословляв служити водосвятні молебні. Сам же закривався в келії "відпочити", помолитися за зцілення недужих, які були присутні на водосвятних молебнях. Вони й зцілювалися по його таємних молитвах. Отець Петро розумів мету старця і з покірним благоговінням ставився до нього. Ієрей скрізь і всюди ходив і їздив у рясі та з наперсним хрестом на грудях, як благословляв отець Іосиф, бо вважав, що священик і своїм зовнішнім виглядом повинен проповідувати, стверджувати і високо тримати знамення Святого Православ'я, щоб усі бачили та знали, що Православ'я існує , Церква Христова живе та діє. На такого священика всі дивляться з повагою і благоговінням, а якщо приховує свій сан під світським одягом, то для кожного він просто мирянин, який не слухає слів Господа: "Хто посоромиться Мене, того і Я осоромлюся".

Божа Мати для отця Іосифа була Небом; він постійно у своїх молитвах звертався до Неї. Іноді під час спільного обіду батюшка просив усіх перервати обід, підвестися і заспівати молитву до Пречистої "Під Твою мілость".

Зневіра і порожнеча в душі, вважав старець, через пустослів’я, обжерливість і любостяжання. Він наставляв тоді кожну годину і день співати "Єліци, в Христа крестістєся" і "З нами Бог". Сам він мав гарний баритон, добре розумів і любив церковні співи.

Бувало, зберуться односельці у неділю на водосвятний молебень до отця Іосифа, всі стоять, моляться – цілковита тиша. Раптом старець обернеться і скаже: "Не говоріть! Не заважайте мені". Він чув думки людей про їхню земну суєту, які заважали йому молитися. "Молитва є свобода та прагнення розуму від усього земного", - пишуть святі отці.

Якось узимку на початку 1970 року батюшка зайшов у трапезну і суворо запитав, хто приніс йому квіти та попросив не носити більше, бо не квіти потрібні, а молитва. Усі здивувалися: ніде не бачили квітів.

Майже через рік стала зрозумілою ця притча: подвижник побачив, що на могилу йому приноситимуть квіти, але йому приємніша молитва людей, а не прикраса могили.

Що відчував отець Іосиф в останні дні свого життя, які думки його турбували? Домашні часто бачили, як преображалось обличчя старця: в молитві він поглиблювався в себе. Він знав думки оточуючих його: добрі та злі. Дякував за добро, прощав зло. Ополчались проти нього не лише злі духи, а й люди.

Влітку 1970 року з батюшкою траплялися дивні речі. Він лежав на лаві в саду, ніби в непритомному стані. Одна з послушниць нікому не дозволяла до нього підходити. Пролежавши так деякий час, подвижник встав цілком здоровий. Приступ повторився у жовтні. Навколо старця зібралися стривожені люди. Була тут і та сама послушниця. Хтось спробував розстебнути комір підрясника, який, здавалося, душив його, але вона нікого не підпускала. Раптом батюшка перестав хропіти. Послушниця підійшла і нахилилася над ним. Несподівано він розплющив очі, схопив її рукою за волосся і поцілував у голову. Ніхто ні про що не здогадався тоді. Пізніше стало відомо, що отцю Іосифу вкотре дана була отрута.

Якось батюшка сів обідати, але до їжі не торкався з півгодини. Він сидів і до чогось уважно прислухався. Своїм духовним прозорливим оком він бачив атеїстів, які зібралися в Шумському райвиконкомі, вирішуючи його долю. Вони думали, що влаштувати у дворі старця після його смерті: дитячий садок, лікарню чи електростанцію. Знав він, напевно, і про те, що там же надумали про його вбивство.

Минуло кілька днів. Пізно ввечері, коли всі спали, у веранді з'явилося світло. Послушниці подумали, що то отець Іосиф - до морозів він спав там. Але коли глянули у вікно, то побачили двох у кепках. Підняли людей у ​​молитовні та побігли до веранди. Світло погасло... Стало темно. Вікно над дверима відчинене, двері зачинені, за дверима тиша. Не знаючи, що з батюшкою і де він, стали стукати в його келію. Через кілька хвилин старець вийшов блідий і стривожений: передбачивши намір лиходіїв, він тієї ночі пішов спати в келію. Отець Іосиф підійшов до веранди і став відчиняти двері. Хтось, відсторонивши його, увійшов першим. З-під ліжка витягли молодого чоловіка, одягненого в підрясник отця Іосифа, його зв'язали і повели до молитовні. Він розповів, що був зі своїм товаришем-односельцем який нещодавно закінчив службу в Морфлоті – в якого і знайшли ніж,. В вечорі з Шумська приїхала міліція та розіграла сценарій слідства: допитали свідків, склали акт про замах на вбивство, забрали з собою речовий доказ – ніж, на цьому слідство закінчилося.

Незабаром після цього замаху під час обіду отець Іосиф знову довго не торкався їжі, сидів і до чогось прислухався. Вираз його обличчя змінювався: ставало то здивованим, то суворим, а потім і сказав: "Віра моя мене і спасе!" І пояснив своїм домашнім, що у Шумську знову вирішують, як скоріше позбавити його життя.

Бачив старець задуми ворога і знав його спільників-виконавців і в особі своїх односельців, і в особі своїх послушниць. Але хто міг уявити, що в когось підніметься рука на такого великого старця...

Кілька разів отець Іосиф збирав своїх домашніх у трапезній і просив заспівати деякі молитви зі служби на Успіння Божої Матері, а "Апостоли от конєц, совокупльшеся зде" просив проспівати тричі. А сам, слухаючи зворушливий спів, закривав обличчя руками і плакав. Після співу з сумом говорив: "А як страшно буде, коли стануть мерзлу землю на труну кидати"... Через чотири місяці в Лаврі відспівували отця Іосифа.

Одному з ченців за три дні до смерті подвижника, як він потім розповідав, було важко на душі, без причини котилися по щоках сльози. На четвертий день йому наснився отець Іосиф і попросив поминати його за упокій. А ввечері він дізнався про його смерть.

Помер подвижник першого січня 1971 року. Ішов сильний сніг. Односельці прощалися зі своїм дорогим старцем. Ієромонах Богдан служив заупокійну літію по новопреставленому. І лише о дев'ятій годині вечора, поставивши труну на вантажну машину, виїхали до Почаєва. Сніг не переставав. Прощалася зі старцем і природа...

О третій годині ночі машина з труною під’їхала до Лаври, але до Святих воріт не могла проїхати, тричі скочувалась вниз з гори - угодник Божий не хотів на машині проїжджати через Святі ворота. Тоді підняли на плечі труну подвижника і зі співом "Святий Боже, Святий Крепкий, Святий Безсмертний, помилуй нас" внесли до Святих воріт і через ворота в корпус. Коридором понесли до церкви Похвали Пресвятої Богородиці. Послушниці привезли багато воскових свічок із келії отця Іосифа; їх запалювали на поставлених перед труною великих свічниках і роздавали людям. Привезли фотографії старця, які отець Богдан роздавав богомольцям.

Пізню літургію у Похвальній церкві служив архімандрит Самуїл. Після літургії почалося відспівування отця Іосифа. Священики-ченці вийшли з вівтаря до труни. Сніг припинився, вийшло сонце і грало, як на Великдень. А коли давали останнє цілування, то біля труни зцілилася зламана рука жінки. На відспівування у храмі зібралося багато народу.

Зазвичай покійних ченців на цвинтар везуть, але труну отця Іосифа люди не спускали з рук: кожен хотів хоч трохи пронести дорогого старця, проводжаючи його в останню путь. Коні, запряжені в сани, їхали стороною, а труну з тілом усіма любимого старця Іосифа несли високо над головами тих, хто проводжав - "як до людей-так і люди...". Нікого з ченців так не ховали, хоч і серед них були шановані та поважні отці, але такому чудотворцю та цілителю, яким був отець Іосиф, люди хотіли віддати гідну честь і тим висловити свою любов до нього, котрий любив їх і все своє життя присвятив служінню Богу та ближнім. Архімандрит Гермоген проголосив надгробне слово. Труну опустили в могилу, засипаючи мерзлою землею (як і передбачав старець). Могилу йому викопали поряд із могилою отця Святополка. Обидва вони лежать під кронами яблуні, посадженої колись отцем Іосифом.

Як і казав старець - проблем з пропискою вже не буде в нього, що пропишуть його в Почаєві, - так і прописали до Другого пришестя Господнього... Будучи ще живим отець Іосиф говорив В.: "Ти забереш мене в Почаїв!" А вона думала тоді (незадовго до його смерті), що батюшка просить її забрати в Почаїв і приписати у своєму будинку.

Насипали могильний пагорб. Знову хмари затягли небо, пішов сніг, налетів поривчастий вітер, піднялася хуртовина. Вітер збивав з ніг людей – так плакала природа, висловлюючи свою скорботу за угодником Божим. І тільки до кінця наступного дня хуртовина вщухла, стало тихо і ясно.

Ховали батюшку Іосифа четвертого січня 1971 року. А через три дні – свято Різдва Христового. Для багатьох Різдвяні дні не були днями радості та веселощів - таким глибоким було горе і тяжка скорбота по новопреставленому старцю. Свіже ще було в пам'яті торішнє святкування Різдва у нього в селі, мешканцям якого він надав стільки духовної радості, яка не забувається на все життя.

Незабаром після похорону батюшка Іосиф з'явився уві сні послушниці В. і показав їй, чим його отруїли. На довгій полиці під ліжком послушниці з Києва стояло безліч флаконів. В одному флаконі, на який вказав старець, була яскрава малинова рідина - найсильніша отрута. Він сказав, що цю отруту йому підливали в їжу і навіть в умивальник і що він вмивався отруєною водою і полоскав нею в роті в останні дні свого земного життя.

Ось як повстали на старця вороги видимі та невидимі, але Бог до часу давав йому хресним знаменням перемагати смертоносну отруту.

Сороковини відзначили в Іловиці у середу. Матушці Манефі наснився тоді сон: по річці проти течії стрілою мчить човен, а в ньому стоїть отець Іосиф. За борти човна схопилося безліч бісів - чорних, злісних, - вони тріумфально кричали: "Наш! Наш!". Але подвижник не звертав на них уваги. Тут човен пристав до берега навпроти чудового великого храму. З нього з якого вийшли два світлі юнаки, взяли старця під руки, ввели до храму і поставили у вівтарі перед престолом. Демони в досаді заволали і... зникли. Сон матушки можна доповнити словами: "Восхваляться преподобні у славі і зрадіють на ложах своїх. Слава ця буде всім преподобним Його" і розтлумачити його так: човен стрілою мчав проти течії - це отець Іосиф творив чудеса, якими обманювалися біси і вважали його грішником до самого останнього моменту – визначення Божого про його душу, з почестями введеною Ангелами до Церкви Торжестующої. А Марії-пастушці снився сон, нібито вона каже отцю Іосифу: - "Батюшка, кажуть, Вас отруїли", - але у відповідь почула, що він добровільно пішов на муку, і додав при цьому, вказуючи на послушницю з Києва, що її чекає тяжке покарання від Господа.

Після смерті старця його чернечу одежу - мантію, камілавку, чотки - послушниці поклали на аналої в церкві, де молилися сорок днів. Ночами одяг преподобного благоухав.

Першого січня 1981 року на чернечому цвинтарі служили панахиду на згадку про десяту річницю від дня смерті преподобного Амфілохія. Мрячив дрібний дощ. Біля могили зібралося близько тридцяти людей. Була тут з матір'ю і колишня послушниця із Києва. Один із священиків відслужив заупокійну літію. Усі прикладалися до могильного хреста, підійшла й киянка. Раптом почала голосити:

- Батюшка, осиротив ти нас... Послушниця отця Іосифа, смикнувши її, сказала:

- Не осиротив, а осиротила! Не бійся, бити та вбивати тебе ніхто не збирається. Кайся!

Мабуть, їй (послушниці з Києва) був уже якийсь наказ відкрити людям свій тяжкий гріх. Опустившись на коліна, взявши жменю бруду із могили, вона вимазала все своє обличчя, а потім, піднявшись на весь зріст, закричала:

- Отруїла, окаянна, отруїла! Раніше боялася сказати, думала, що мене люди розірвуть! Отруїла... Злість засліпила мені очі! Злість. Вибач мені і ти, В., скільки й тобі довелося пережити через мою злобу.

А було все, за словами Олександри, яка деякий час жила в будинку лікаря-подвижника, так. Ще за кілька тижнів до Різдва 1971 року за обіднім столом зі своїми домашніми (усіми тими, хто йому допомагав) старець ніби ненароком мовив: "Всі ви мої гості дорогі, але серед вас Іуда". Всі засмутилися, дивуючись, про кого це говорить батюшка. А вдруге: "Всі ви розійдетеся від мене як Апостоли!" - слова схиігумена змушували послушниць замислюватися. Незрозумілі були їм самим і сварки, що часто виникали між ними, від чого вони час від часу їхали додому. І все це на очах у старця. Він бачив їхні думки. Він знав і причину непорозумінь: дивна поведінка послушниці-киянки. Не до душі і йому була її зарозумілість; він кілька разів звелів їй їхати додому. А послушницям отець Іосиф наказав терпінням рятувати свої душі і часто нагадував слова ап. Павла до Коринфян: "Вас спіткала спокуса не інша, як людська; і вірний Бог, Яким не попустить вам бути спокушеним понад силу, але при спокусі дасть і полегшення, щоб ви могли перенести".

Але не стерпіла послушниця В. з Почаєва: без благословіння старця поїхала додому і, незважаючи на прохання  повернутися, не наважувалася приїхати раніше Різдва Христового.

І... спізнилася. Прозорливий схиархімандрит Іоанн вже потім, сумуючи за отцем Іосифом, дуже суворо дорікнув їй: "Навіщо старця покинула? Якби не поїхала, він би ще двадцять років прожив: у нього було міцне серце!".

А як же киянка? Незважаючи на накази старця їхати додому, вранці йшла в молитовню "виступати", а потім на кухню готувати обіди, носячи в душі свій злий задум. Хто знає, що привело її, сорокатрирічну співробітницю бібліотеки в Київському атеїстичному музеї (прізвище своє приховувала) у 1966 році до Іловиці і чому так наполегливо добивалася послуху на кухні. Що керувало нею, що спрямовувало її – один Бог знає... Сюди ж у село часто приїжджала і її мати. Якось за обідом обмовилась: "Батюшка, мама чаклунством займається; людям допомогає, коли просять". "Кайся, то великий гріх!" - тільки й сказав схиігумен.

Грудень 1970 року видався сніговим, з морозами, завірюхами, заметами на дорогах. Доїхати до Іловиці - просто неможливо. Цілий тиждень із райцентру хліб не завозили. У отця Іосифа було лише кілька странників, та свої, домашні. Того злощасного дня, під Новий рік, старець був зі своїми майстровими. Увечері, віддячивши їм за виконану роботу, схимник проходив у молитовню через кімнату за трапезною. Було вже темно, але все ж таки він впізнав київську послушницю, що стояла біля плити. "Іди звідси", - сказав і пішов молитись. (Усі ті подробиці вона ж потім і розповідала.) За вечірнім трапезним столом, запаливши свічки, попросив своїх помічниць (кухарку Олександру, Марію-пастушку та дівчину Л.) проспівати заупокійну літію. Благословивши трапезу, якось з сумом сказав: "Яд уже поданий! Але Хрест - сила". Але, на подив послушниць, не попросив їх того вечора розділити з ним трапезу, а вечеряв сам...

Відчувши, що Господь закликає його до Себе у місце вічного спокою та попускає смертоносну дію отрути, тихо сказав Олександрі: "Дай мені свою руку... Твої руки теплі, а мої вже холодні". Спираючись на її руку, увійшов до сусідньої кімнати, ліг на кушетку, мовчки дивлячись на Олександру: мабуть, уже нічого не міг сказати. Їй стало страшно і, не дочекавшись відповіді на своє запитання: "світло погасити?" - втекла.

Пізно ввечері, близько одинадцятої, з молільні до старця прийшли всі послушниці. Була тут і киянка (імені її вказувати немає благословіння – Бог їй суддя) зі своєю приятелькою –Р. Батюшка монотонно хропів. Усіх охопило якесь заціпеніння. "Старець наш, здається, відходить"... - з усмішкою сказала послушниця із Києва. Трохи згодом, угодник затих. Згадана послушниця підійшла, взяла його руку, підняла та опустила. Рука впала...

Так було вилито людську злість.

Роки летять, час продовжує свій нестримний біг. Щорічно на його могилі відзначають його день Ангела та день смерті. Люди пам'ятають його живого, його ходу, його голос, лобляче серце, і добрі-добрі. розумні очі.., з вуст в уста передають один одному розповіді про чудесні зцілення. Всі ці роки з кожним днем ​​йдуть на могилу до подвижника люди, а нині й у Печерну церкву Свято-Успенської Почаївської Лаври, де почивають його нетлінні мощі, запалюють свічку або запалюють лампадку, ведуть тиху розмову, довіряючи старцеві свої біди та хвороби. Приходять сюди і одержимі злими духами... І засвідчено вже багато чудес та зцілень як на могилі на монастирському цвинтарі, так і біля раки з мощами преподобного Іосифа (у схимі Амфілохія).

Не заросте до нього ніколи народна стежка, прокладена тими, хто страждає в надії отримати від Бога зцілення за молитовним предстательством пам'ятного отця Іосифа, великого угодника Божого Волинської землі.

Все життя Преподобного було самопожертвованим служінням в ім'я любові до Бога і ближнього, бо любов - це головний плід духовного подвигу християнина та мета чернечого життя. Вона є закон життя на небі та на землі і народжується від щирого серця та непорочної совісті. Любов безсмертна, вона йде з людиною за її труною у вічне життя і взаємно пов'язує душі живих і померлих людей. Саме такою любов'ю Преподобний набув глибокої поваги до себе.

Вірою, любов'ю і милосердям до страждаючих він явив добрий приклад життя, здобув любов і залишив незабутню пам'ять у серцях віруючих людей, для яких був і є скорим цілителем, милостивим помічником і усурдним заступником.

Він і по смерті лікує, втішає, наставляє; люди і тепер відчувають його нелицемірну любов. Деякі навіть чують його голос, який кличе молитися, каятися, виправлятися і жити за Божими заповідями.

Господь зарахував його до лику святих Своїх і вселив у Царстві Своєму Небесному, а ми сподобилися мати в його лиці великого молитвеника і ходатая перед престолом Божим про зцілення недуг, про звільнення від скорбот і спокус.

Протистояння (Чудеса зцілення)

Немає сліпого випадку. Бог керує світом, а все, що відбувається на небі і в піднебесній, здійснюється за судом премудрого і всемогутнього Бога, незбагненного в премудрості і всемогутності Своїй, незбагненного в управлінні Своїм.

Бог керує світом, кожною людиною, кожною билинкою - "по всій землі долі Його" (Пс.104, 7). Одним вручає багато, іншим мале. І все за вірою людини. Преподобий був цілителем душ людських: постом, молитвою, глибокою смиренністю і великою любов'ю до Всевишнього і ближнього розвивав він цей дар, про що свідчать ті, хто знав його за життя або побачив дію цього дару після його блаженої смерті. Вдячність свою за зцілення тілесної чи душевної хвороби, за добру настанову, або просто за добре слово висловлюють люди молитовною пам'яттю про воістину Божого лікаря.

І пишуть свої спогади, діляться своїми почуттями та переживаннями, які вони відчували під час спілкування зі старцем на власні очі або на могилі його на монастирському цвинтарі, або біля мощів Преподобного у Печерному храмі.

Ось деякі з них, повідані духовними чадами схиігумена, родичами, близькими та насельниками монастиря - крапля в озері людському.

Як костоправ преподобний Амфілохій пробував себе ще юнаком, допомагаючи своєму батькові спрямовувати зламані кістки, співчуваючи людського болю. І вже потім, будучи ченцем, накреслить на зламаній руці лінії перелому та відправляє на рентген – лінії олівця точно збігалися із рентгенівським знімком. Лікарі дивувалися такому дару простого ченця. Тут явно діяла його прозорливість.

Племінниця Ганна Тимофіївна, яка мешкає в селі старця, згадує, як одного разу, прийшовши до дядька на чернечий цвинтар, на її очах чудово зцілилася жінка зі зламаною рукою. Перелом спричиняв страждання, змушував берегти руку від зайвих рухів. Батюшка Іосиф наказав їй обидві руки покласти собі на голову. Виконавши, вона відчула себе абсолютно здоровою, абсолютно не відчуваючи болю.

Майже всі жителі Почаєва у різні періоди свого життя: у дитинстві, юності чи старості були пацієнтами Преподобного. Якось привели місцеву жительку Н. Спускаючись взимку обмерзлими сходами, вона впала і пошкодила руку. Діагноз: тріщина плечової кістки. Батюшка поправив руку і велів вигрівати. Через два тижні, повернувшись до старця, вона все ж скаржилася на сильний біль у руці, яка і не піднімається.

Батюшка Іосиф взяв її руку і, піднявши високо над головою, спитав:

- А так підіймається?

- Так, батюшка.

- Хрестись... не боляче?

- Ні, не боляче, батюшка! - відповіла хвора, зовсім забувши про хворобу.

У батюшки Іосифа було незмінне правило: якщо когось привезуть з переломом, то викликати у будь-який час дня та ночі. Так було й із лісником. Він йшов лісом пізно ввечері, а назустріч трактор. Лісник відсторонився скільки міг, але гусеницею все ж таки зачепило ногу і розчавило. Його й привезли до костоправа. "Батюшка, з переломом." І Батюшка одразу ж прийшов до постраждалого. Більше години він провозився з ногою лісника, потім зав'язав ступню в картон. Закінчивши, він попросив і тракториста, і агронома, що був із ним, і лісника на вечерю. Коли після трапези зібралися їхати, то агроном і тракторист хотіли на руках віднести лісника до трактора, але отець Іосиф наказав йому йти самому. Лісник зі страхом поставив хвору ногу на підлогу, але до трактора пішов твердою ходою, не кульгаючи. Лікар своєю молитвою зцілив ногу.

До старця з Почаєва привезли юриста Стецюка І.: він упав із мотоцикла та зламав у двох місцях ногу. Цілий місяць пролежав у лікарні з гіпсом на нозі, але полегшення не отримав. Тоді дружина забрала його з лікарні та привезла до костоправа. Розпиливши гіпс, побачив, що нога почорніла; у лікарні таку ногу ампутували б. Він наказав залишити хворого на квартирі у сусідів і щодня приходив до нього і змащував ногу маззю, яку варив сам із меду, олії та воску. Таку мазь преподобний давав людям від усіляких хвороб: від білокрів'я, від раку, екземи та інших хвороб, і вона допомагала – у ній, як сказав один прозорливий старець, була закладена сильна молитва. Через тиждень нога у Стецюка побіліла, а коли повністю вилікував, то батюшка вигукнув: "Дійшла до Бога молитва!".

Із села Вільшанки, що за п'ять кілометрів від Почаєва, привезли влітку 1965 року дівчинку. Вона впала з велосипеда та зламала ключицю. Батюшка Іосиф поправив переламані кістки, і дівчинка відразу побігла, не відчуваючи болю.

Багато, навіть невіруючі люди після зустрічі з Преподобним, глибоко змінювали свої погляди.

Ось що сталося з Тетяною із Пітера. Вийшовши заміж, вона переїхала до Почаєва. До церкви вона не ходила, про Бога нічого не знала, хоч і була хрещена з дитинства. У Лавру її привела хвороба. Внаслідок закупорки вен почалася гангрена. Лікар призначив операцію. Важко було молодій жінці змиритися з втратою ноги, готова була вчепитися за будь-яку рятівну нитку, навіть піти на сеанс до ченця, який теж, як то кажуть, лікує. Позичивши грошей, йшла і, не знаючи як поводитися, стала позаду всіх, з сумнівом розмірковуючи, чи прийме він її невіруючу. Чекати довелося недовго, з келії вийшов отець Іосиф, уважно оглянувши тих, що прийшли, сказав: "Ось ви, підійдіть!". Не очікуючи на себе, Тетяна мовчала. Отець Іосиф уточнив: "Ось, та у капелюсі (капелюші) підійди до мене!". Тетяна увійшла, залишаючи позаду ремствування натовпу. Запропонувавши сісти, батюшка вислухав хвору і заспокоїв: операції не треба робити, дав мазь і святу воду, сказав ще, що все пройде. На подяку Тетяна зніяковіло простягла двадцять п'ять карбованців. Старець не взяв: "У тобі самої немає грошей, а ці ти позичила", - і, діставши з шафи п'ятдесят карбованців, віддав Тетяні, здивованій цією подією. Прийшовши додому, вона почала натирати ногу маззю і пити святу воду, як сказав батюшка. Нога незабаром побіліла, пухлина пройшла, гангрени як не було. Зцілившись не тільки тілом, а й душею, Тетяна стала постійно ходити до церкви, нерідко звертаючись за порадою до свого благодійника.

Інший, що зберігся у пам'яті випадок зцілення гангрени, стався у Скиту. Один із ченців, відмовившись від ампутації руки, готувався до смерті. Батюшка Іосиф, дізнавшись про хворобу, прийшов у Скит, велів принести гарячу воду, спирт, вату, бинти, тарілку та гострий ніж. Випроводивши присутніх із келії, взявся за операцію: розрізав почорнілу руку, випустив у тарілку кров, промив рану водою, спиртом, туго забинтував і пішов. Монах невдовзі видужав і прожив ще довге богоугодне життя.

У дев'ятнадцятирічного юнака, сина першого секретаря Тернопільського обкому партії, була саркома на нозі і найкращі лікарі були безпорадні. Секретар обкому був у розпачі, але таки вирішив вдатися до останньої надії - привіз сина до батюшки Іосифа. Оглянувши ногу, старець запропонував залишити сина тижнів на два десь по сусідству на квартирі. Сказав ще, що лікуватиме лише молитвою. Звелів надіти йому хрестик і щодня вранці приходити на водосвятний молебень, пити святу воду і їсти благословенну трапезу. Юнак все благоговійно виконував.

Через два тижні саркома в нього безвісти зникла і щасливі батьки відвезли сина додому цілком здоровим. На знак подяки отцю Іосифу перший секретар обкому розпорядився виділити маршрутний автобус Кременець - Мала Іловиця; не перешкоджати таксистам возити людей до старця і не чинити йому жодних утисків.

Раба Божа К. взимку 1965 року, послизнулась на льоду, впала на лівий бік і, як думала сама, "відбила серце". З того моменту у неї почалися серцеві напади, що супроводжувалися страхом смерті. Ці напади приковували її до ліжка на десять-п'ятнадцять днів. І ось одна бабуся вмовила її поїхати до отця Іосифа. Доїхали до села Стіжок (у село Іловицю автобус не ходив), а там через ліс ішли пішки. Зустріли дівчину, яка сказала їм, що батюшка на них уже чекає і передала його слова: "Там дві раби Божі з Почаєва йдуть до мене". Дивним було й те, що К. пройшла десять кілометрів без перепочинку, тоді як удома кілометровий шлях на роботу ледве за годину долала.

Розпитавши, що привело її до Іловиці, отець Іосиф сказав: "Завтра будемо служити водосвятий молебень і лічити твоє серце". Але К. була здивована, вважаючи, що серце слід лікувати настоянками з трав. Вранці, відслуживши молебень та окропивши всіх святою водою, старець запросив за обідній стіл. Він щодня пригощав усіх благословенною трапезою. Після молебню К. відчула незрозумілу легкість у серці.

Ієрей Анатолій із Вінницької області згадує: "У 1965 році з благословення настоятеля нашого парафіяльного храму я поїхав до Іловиці. У мене була виразка шлунка і я хотів дізнатися, чи потрібна мені операція. Старець на операцію не благословив, а дав суміш лікарських трав, роз'яснивши, як готувати і приймати відвар, і ще постити, молитися, читати Псалтир. Я прожив у нього дні чотири і відчув полегшення. І вдома дотримувався молитовного правила, яке дав мені старець. Стан здоров'я покращився...".

З різними недугами зверталися люди до лікаря-подвижника.

З Дніпропетровська приїхали дві подруги – працівниці швейної фабрики. Одна з них була глухоніма. Батюшка запитав її: "Як тебе звати?" Подруга відповіла: "Батюшка, вона глухоніма". "А ти мовчи!", - сказав батюшка і знову запитав глухоніму ім'я. Вона щось промовила. Але старець усе питав, як її звати. І раптом:

- Галя, - виразно відповіла глухоніма. І почала чути і говорити. Подруга глухонімої, вражена таким дивом, від радості заплакала. Галі було тоді двадцять п'ять років. Ще трирічною дитиною її сильно побила мачуха і від переляку та болю дівчинка стала глухонімою. Батюшка Іосиф повернув їй слух і мову.

Батьки трирічного глухонімого хлопчика попросили отця Іосифа зцілити його. Старець наказав дати дитині мочене яблуко, що лежало на тарілці. Батьки сказали, що хлопчик не любить мочених яблук. Але на превеликий подив він із задоволенням з'їв все яблуко. Потім отець Іосиф спитав щось хлопчика і той відповів йому. Він почав чути та говорити.

Привезли батьки двох своїх глухонімих синів і слізно просили допомогти їхньому горю. Але старець радив віддати синів до школи глухонімих.

Батьки все ж таки благали. І тоді старець Іосиф суворо запитав батька, чи хулив він Бога. Чоловік, опустивши голову, гірко заплакав. "От і тепер твої діти будуть все життя мовчати - то тобі кара від Бога". Такий повчальний для нас усіх випадок. Адже "Бог поругаємим не буває".

Було й таке. Одна мати вела до лікаря сліпу дванадцятирічну дівчинку. Від села Стіжок вони йшли лісовою стежкою. На півдорозі дівчинка спіткнулася об корінь дерева, впала і почала раптом бачити. За своєю простотою вона сказала матері: "Йдемо назад, я вже бачу". Але мати розуміла, що прозріла дочка по молитвах старця, який знав, що вони йдуть до нього з вірою та надією на зцілення. За їх вірою він і дав їм бажане, але щоб приховати  звершене собою чудо, влаштував так, що дівчинка прозріла під час падіння. Адже вона й раніше падала, але зцілилася на шляху до лікаря. І у відповідь дочці сказала: "Ні, підемо до отця Іосифа, подякуємо, - це його молитвами ти прозріла".

Потрібно було мати велику любов в серці, щоб ніколи нікому і ні в чому не відмовляти. Він знаходив час для кожного. Зцілив якось розслабленого чотирирічного сина одного військового. Збожеволілий від щастя, той кидався в обійми то до сина, то до старця, обливаючись сльозами подяки. Він пропонував отцю Іосифу свою машину, гроші, але той від усього відмовився.

І ще. Прийшли до батюшки двоє немолодих людей - чоловік і дружина. Увійшовши у двір, вони раптом знепритомніли. А коли прийшли до тями, то розповіли таке: єдина їхня дочка була чотирнадцять років паралізована. До багатьох лікарів вони зверталися, але ті лише безпорадно розводили руками. І ось їм порадили звернутися до отця Іосифа. Півтора місяці тому вони привезли доньку сюди. Лікар подивився на неї і сказав приїхати їм за місяць, а дівчину залишити тут. Ось тепер вони й побачили свою дочку, яка бігла їм назустріч.

Якось отець Іосиф поїхав до якогось села до хворого на цілий день. Бувало й таке. Він нікому і ніколи не відмовляв, не зважав на клопоту і праці. А тут до нього привезли дуже хворого юнака років тринадцяти. За кілька годин він помер. Його поклали у дворі на лаві. Пізно ввечері приїхав батюшка. Підійшов до померлого, помолився над ним, перехрестивши його. Хлопець розплющив очі - ожив. Батюшка Іосиф наказав принести йому поїсти.

Мав Преподобний і дар прозорливості. Про це свідчить матушка Ірина і не тільки вона. Він передбачав, що Ірина не буде більше зі своєю духовною матір'ю. Так і сталося. Матушка Марія незадовго після розмови з отцем Іосифом та Іриною поїхала до міста Верхотур'я Свердловської області, пообіцявши викликати й Ірину. Але захворіла на туберкульоз легень і того ж року померла. Так збулося пророцтво старця Іосифа.

"Якось зимового вечора, - розповідає послушниця отця Іосифа, - я читала Псалтир у молитовні, стоячи біля аналоя навпроти вікна. Читала машинально, думаючи про щось суєтне. Ненароком глянула у вікно і побачила отця Іосифа, він дуже суворо поглянув. А коли ввійшов у молитовню, то сказав мені: "Устами читає молитву, а думки далеко від Бога".

Почаївчанка часто згадує свій перший приїзд до отця Іосифа влітку 1965 року. Це була неділя. Після водосвятного молебню та благословенної трапези вона з ще однією жінкою-попутницею зібралася вже йти, щоб встигнути на останній автобус, але отець Іосиф сказав, що о 6-й годині буде машина і довезе їх до самого будинку. Але супутниця дізналася від місцевих жителів, що після дощу ґрунтовою дорогою автомашина не пройде і вони вирішили йти. Підходили вже до зупинки автобуса, а назустріч на зеленому автомобілі знайомий із Почаєва. Він запитав, чи вдома старець і запропонував їм забрати їх по дорозі назад, але, розсерджені самі на себе за свою маловірність, жінки поїхали додому автобусом. Після цього випадку К. боялася порушити будь-яке слово отця Іосифа, навіть сказане ним як би між іншим.

Наприкінці 1970 року одна молода жінка привезла вродливу п'ятирічну дівчинку. Вона, видно, на щось хворіла, і мати почала розповідати старцеві про хворобу дочки. Він раптом велів послушниці принести з кухні великий ніж. Взявши принесений ніж, подав його жінці зі словами: "На, заріж її!" Та злякано подивилася на старця і притиснула дівчинку до себе. Батюшка Іосиф знову наказово сказав: "Заріж, я тобі говорю!". Жінка ще сильніше притиснула дочку до себе і з жахом закричала. І тоді лікар запитав: "Що, шкода? А тих, що вбила, не шкода? А вони ще гарніші були! За той гріх тепер це дитя мучиться!".

Горе, яке переповнювало людські серця, отець Іосиф переживав як своє, співчуваючи страждаючим і терплячи немічних.

Якось проходячи храмом, згадує Марфа, мешканка Почаєва, люди почали падати ниць перед батюшкою. "Це їх біси кидають на землю", - говорив отець Іосиф. Підійшовши, за словом раби Божої Олександри, до двадцятисемирічної дівчини, яка довгий час була бісноватою, старець взяв її руками за голову і суворо наказав: "Вийди, ти чого увійшов у неї? Тобі кажу, вийди!". Через деякий час дівчина, раптом просвітлівши обличчям, радісно вигукнула: "Ви-и-йшов".

Восени 1956 року, згадує парафіянка Лаври, коли на ранній літургії в Печерному храмі заспівали "Отче наш", з боку коридору пролунав страшний пронизливий звук. Шалений голос багатьох голосів, зловісно наростаючи, вливався до церкви. Усі мимоволі озирнулися. Здавалося, ціла ватага позбавлених розуму наблизилася до дверей. Яке ж було здивування, коли у дверях з'явилася щупла молода жінка, ледве ведена чотирма. З неймовірними зусиллями, введена до печери, зупинилася. Вигляд раки з мощами Преподобного Іова та печерки, де він подвизався, привели її в невимовний жах. Закричавши ще дужче, вона раптом вивільнила руки, і зі страхом сахнувшись від святинь, підігнувши ноги, відскочила до входу метрів на п'ять. Сторожі, з великим зусиллям, повели її в Успенський собор, де перед Розп'яттям батюшка Іосиф служив акафіст. Біснуваті, розташувавшись за ним, звивалися по підлозі в різних положеннях, оголошуючи повітря шаленим криком. Приведена жінка, відчувши волю, накинулася на одну з подібних до себе біснуватих, і, вмостившись верхом, ударяючи ногами по боках, кричала: "Но-о-о! Поїхали!". Осторонь, проливаючи гіркі сльози, стояв високий молодий чоловік, інтелігентного вигляду, і, жалібно озираючись на всі боки, просив людей: "Моліться за неї, її Зоєю звуть". Жінки вчили його складати пальці для хресного знамення, а Зоя, час від часу, приходячи до тями, з криком кидалася до Розп'яття: "Господи, прости мене!", "Боже Боже, прости мене!!!". Потім то падала без почуттів на кам'яні плити, то знову починала біснуватись, хапаючи за ризи отця Іосифа. Ледве утримуючись на ногах, він продовжував читати акафіст, лише зрідка скидаючи краплі холодного поту з блідого обличчя. Акафіст закінчився, батюшка обернувся до Зої і запитав: "Ти християнка?".

- Зойка християнка, а я баптистка!

- Вийди, - сказав старець демонові.

- А куди я піду? - спитав біс вустами Зої.

- У безодню!

- Не хочу в безодню, - заволав біс.

- Бачите, християни, як безодня навіть демонові страшна! - сказав батюшка людям, що зібралися. Тим часом, Зоя, яка в знемозі сиділа на підлозі, попросила чоловіка дати грошей отцю Іосифу. Від грошей він відмовився, пообіцявши молитись.

Увечері разом із чоловіком Зоя смиренно стояла на службі, з гіркотою згадуючи тяжкі роки своєї душевної хвороби. Тепер, навчена гірким досвідом, Зоя вже не сумнівалася у виборі віри. А починалося все цікаво та романтично.

Одинадцять років перед цим, зовсім юна і життєрадісна, Зоя зустріла молодого хлопця, який щойно закінчивши інститут був направлений на Донбас начальником шахти. Мати Олександра, так звали хлопця, була баптисткою. Туди ж заманила і Зою, остання навіть співала на зібраннях секти. Зоя та Олександр вирішили одружитися.

Щоб не засмутити батьків нареченої, а мати Зої була православною, вирішили вінчатися. Але Бог поругаємим не буває. На жах матері, чоловіка й гостей, лицемірство відкрилося: Зоя забіснувалася під вінцем. Але не зважаючи на це, сім'я утворилася. Народилось дві дочки. Тиху домашню атмосферу часом засмучували напади божевілля Зої і молодий чоловік не шкодував коштів на лікування дружини. Все було марно, поки, нарешті, добрі люди не підказали поїхати в Почаїв, де отець Іосиф зцілив хвору, яка ще першої ночі перебила шибки в готелі. Зцілення Зої, настільки явне і чудесне, привело подружжя до глибокого каяття і віри.

Повернувшись додому, чоловік Зої написав заяву до парткому шахти з проханням виключити його з лав компартії через те, що він став віруючим та православним. Прохання задовольнили, з роботи не зняли і Олександр до пенсії керував шахтою, після чого прийняв священство і навіть приїжджав із Зоєю та дочками до Почаєва, де служив панахиду на могилі дорогого батюшки.

Влітку 1965 року, кожен, хто приїжджав до отця Іосифа, міг помітити у нього на подвір'ї працьовиту послужливу дівчину. Під час водосвятних молебнів Надія так звали її, старанно намагалася допомогти батюшці: приносила воду, запалювала свічки, подавала кадило. Якось після молебню вона повідала свою життєву історію. До Іловиці Надія приїхала з Магадана, де працювала акушеркою. З двадцятирічного віку у неї почалися напади біснування. Якийсь молодик запропонував їй вийти за нього заміж, але вона відмовила. І його мати, мабуть, зачарувала Надію, щоб та взагалі ні за кого не змогла вийти. На роботі терпіли її недугу, що повторювалася періодично. Хтось розповів її рідному братові – випускнику медичного інституту – про отця Іосифа і дав його адресу. Брат і привіз її до старця. "І я побачила його самого. Він стояв на високому ґанку. У мене з'явилася така злість, що я готова була розірвати його на шматки. Але він підняв руку для благословення і незрозуміла внутрішня сила зігнула мене головою до землі. Я впала і більше нічого не пам'ятаю... Коли прийшла до тями, то відчула, що зцілилася: мені стало легко й радісно... Брат поїхав, бо йому треба було приймати лікарню, у якій його призначили головним лікарем, а я залишилася і ось уже два тижні живу в отця Іосифа. Невдовзі поїду додому".

Дуже часто старцеві доводилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть умовляли його не приймати біснуватих, бо біси мстилися всім, хто жив у дворі та йому самому, на що батюшка Іосиф відповідав: "Важко терпіти, але й боятися демонів не треба!". Одного такого хворого привезла його дружина. Він роздягнувся догола, вбіг у будинок, схопив зі столу ніж і розпоров собі живіт, на щастя, не зачепивши очеревину. Його терміново відвезли до лікарні. А іншого такого божевільного привезла його мати. Він був величезного зросту і, мабуть, фізично сильний. Хворий підійшов до батюшки Іосифа, що сидів у дворі на лаві, і несподівано вдарив його в обличчя кулаком з такою силою, що той упав і дві години пролежав непритомний.

Одна жінка привезла до старця свою біснувату дочку. Під час молебню вона вдарила матір пляшкою по голові і розсікла їй лоб, а сама втекла з двору. Мати, заливаючись кров'ю, плакала і голосила, хвилюючись, де їй тепер знайти свою дочку. Батюшка Іосиф приклав до лоба тієї жінки ватку, - рана відразу почала затягуватися. Він заспокоював жінку, запевняв, що дочка повернеться. Через деякий час до двору під'їхала машина, в ній сиділа дівчина, що втекла. Шофер зустрів її дорогою і здогадався, звідки та біжить. Він зупинився, упіймав утікачку, посадив у машину і привіз до отця Іосифа. То була Світла седмиця і батюшка дав матері та дочці по крашанці, велів останій похристосуватися з матір'ю. Вона послухалась. Похристосувавшись, дівчина раптом стала спокійною.

Восени 1970 року приїхали літні батьки та привезли свого сина Федора. Він служив в армії і збожеволів. Коли батюшка Іосиф підійшов до нього і перехрестив, то юнак зжав кулаки, стиснув зуби і став тупцювати на одному місці, крутитись і люто гарчати. "Що, космонавтом захотів бути?", - спитав його старець і наказав батькам молитися за сина, а сам пішов. Федір ніяк не реагував на вмовляння батьків, молитися не хотів, обідати відмовлявся, йшов кудись, докоряючи їм: "Куди ви мене привезли!" Батьки плакали, молилися, просячи у Господа повернути синові розум. Рівно за тиждень перед обідом Федір підійшов до трапезної й попросив у послушниць взуттєву щітку. Цього дня він пішов на обід, поводився як нормальна людина, охоче і розумно відповідав на запитання. Батьки були вражені такою зміною у поведінці сина. Уклінно дякували отцю Іосифу за зцілення Федора. "Дякуйте Богу, а не мені. Вашими молитвами він зцілився", - сказав старець батькам і благословив їх з миром їхати додому.

 І таке траплялося... Одній жінці він відрізав з голови ковтун (жмут волосся), кінець якого вона носила на руці, як дитину. Батюшка Іосиф казав, що ковтуни на головах пов'язують біси - їх там цілі легіони, і нічим не можна відрізати ці ковтуни: ні ножицями, ні бритвою; тому люди роками мучаться, не в змозі звільнитися від щільно, як дерево, запутаного волосся.

Він зовсім не боявся безбожників. За це прийшли, витягли з келії і відвезли за Тернопіль до психіатричної лікарні. Келію запечатали сургучем. Через якийсь час приїхав отець Іосиф у піджаці, побритий обстрижений, як звичайний дідок. Відразу пішов до Стопи Божої Матері, до чудотворної ікони і до мощей Преподобного Іова. Люди, почувши, що повернувся отець Іосиф, побігли за ним; його знали всюди. Наступного ранку служив ранню літургію в Печерній церкві. Люди, дивлячись на нього, плакали. На службі була і та (Світлана Алілуєва – дочка Сталіна), що звільнила його з психіатричної лікарні. Потім вона забрала його до Львова; хотіла відвезти на Кавказ. Ночували у Львові, вночі отця Іосифа тихо перевели на іншу квартиру. Вранці Світлана пошуміла (вона теж там ночувала), але що кому скажеш: пішов, а куди - хто його знає. У Львові він пробув близько двох місяців, поки все вщухло, а потім переїхав до рідних в Іловицю.

Архімандрит Георгій

Коли мене викликали в міліцію на допит, я завжди брав благословіння в отця Іосифа. Той казав: «Іди і нічого не бійся». Не боявся їх і старець, бо коли співробітники КДБ з міліцією ходили коридорами Лаври, він гнав їх, кричав на них: «Ідіть звідси. Що вам тут треба? Тут монахи живуть".

Ієродиякон Агафон

Дякую отцю Іосифу, що вилікував мені екзему на ногах, від якої я довго мучився і багато страждав. Він приготував мазь, наклав на ногу та екзема пройшла, а лікарі, до яких звертався неодноразово, не могли її (екзему) вилікувати.

Схіархимандрит Димитрій

Я дуже благоговійно ставився до отця Іосифа. Одного разу приїхали зі Львова співробітники КДБ і міліція та вимагали віддати Троїцький собор Лаври державі, на що намісник дав згоду. Я сам все бачив і все чув. На той час підійшов до Троїцького собору отець Амфілохій, люди, що зібралися, підходили до нього під благословення. Вони хвилювалися. І з благословення батюшки почали гнати тих, хто приїхав. А ввечері того ж дня обрушилася страшна гроза і від грому повибивало всі шибки в келії намісника і в тому крилі братського корпусу, де він жив. Вода затопила коридор.

Природа нагадувала всім нам про те, що сталося вдень.

Архімандрит Всеволод

Мені доводилося часто їздити в Іловицю до отця Іосифа з благословення намісника Августина. Він не раз казав мені, що хтось до нього приходитиме на могилу, - усім допомагатиме. Він справді був раб Божий.

Архімандрит Сільвестр

Будучи черговим на приратні, часто бачив, як у Лавру приходили співробітники КДБ, сиділи на лавках у дворі, а отець Іосиф виходив до них, починав їх викривати, гнати з двору аж до дзвіниці.

Ігумен Валерій

Отець Іосиф вилікував мою сестру: у неї одна нога була коротша за іншу. І ще сказав, що вона буде монахинею. Пророцтво справдилося.

Схимонах Зосима

Це було наприкінці листопада – на початку грудня 2002 року. У моєї тітки з Волині виявили пухлину грудей. Вона почала готуватися до операції, але перед цим вирішила прикласти до грудей пісок з могили преподобного Амфілохія. Сама вона віруюча, з дитинства співає у церковному хорі; тепер їй близько сорока років. Пішла на операцію, а коли зробила остаточний знімок, і – о диво! Пухлини ніякої не виявилося.

Послушник Георгій

На братському цвинтарі біля могили схиігумена Амфілохія цвіли квіти. Люди приносили їх влітку та взимку, зрошуючи сльозами чи радості, чи смутку. Старець з вдячністю приймав їх, взамін даруючи кому зцілення тіла, кому душі.

Раба Божа М. жила біля лаврського цвинтаря. Декілька років тому в неї розболілася і розпухла печінка. Не допомогли жодні медичні препарати. Уві сні вона побачила хресний хід у Почаївській Лаврі та серед ченців отця Іосифа. Вона підійшла під благословіння, а старець і дорікнув їй, що ніколи не приходить до нього на могилку. Порадив постити і молитися, тоді хвороба, звідки прийшла, туди й піде. Повіривши сну, М. щодня ходила на могилу, молилася та слізно просила допомоги. За два тижні, прокинувшись, вона переконалася, що хвороба "звідки прийшла, туди і пішла".

У Марії Дмитрук був гайморит і сильно боліла голова. Якось вона з матір'ю та сестрою йшли до сусіднього села, що за п'ять кілометрів від Почаєва і зайшли до отця Іосифа на могилу. Взявши жменю землі, вона приклала її до чола. І так пройшла півдороги, але раптом відчула, що землі в руці немає, а голова не болить, про що одразу ж сказала здивованим матері та сестрі.

М. Яра страждала на сильні болі в руках. Вона прийшла на могилу старця, помолилася і, приклавши хворі руки до могили, попросила зцілення. Руки перестали хворіти.

У монахині М. захворіла нога, ніякі ліки не допомагали. Насилу вона дійшла до лаврського цвинтаря, взяла землі біля хреста на могилі отця Іосифа, потерла ногу і пішла додому. Біль минула.

Прийшла на могилу до старця і раба Божа В., яка тривалий час страждала на головний біль. Приклалася з вірою в зцілення до його хреста, помазалася олійкою з лампадки, і голова перестала  боліти.

В однієї мешканки Почаєва розпухли до колін ноги так, що вона вже не могла ходити. Хвороба була небезпечна, могла спричинити ампутацію ніг. Сумуючи, насилу прийшла вона на могилу до отця Іосифа. Притиснувши коліна до хреста, слізно просила у старця зцілення: "Ти завжди зцілював мене за життя, зціли і зараз...". І відразу відчула полегшення, а незабаром і одужання без жодного лікування.

Монахиня М. з неймовірним зусиллям дійшла до могили отця Іосифа - у неї сильно болів поперек і ноги. Стала обома ногами на могильній плиті, схилившись на огорожу. Подумки просила старця зцілити її. Раптом відчула, що від могили ніби струм пройшов її тілом і розчинився, біль зник, ноги набули своєї колишньої сили.

І скільки таких, начебто простих випадків, але говорять вони все про святість угодника Божого.

Одній жінці з Грузії з'явився уві сні преподобний Амфілохій, якого вона ніколи не бачила, не чула навіть про нього і порадив привезти її хвору онуку до нього на могилку. І справді, онука зцілилася. Замовила та жінка у Лаврі подячний молебень, а на могилі цілителя Іосифа попросила відслужити панахиду, після чого там же влаштувала обід для всіх присутніх.

Багато хто стверджує, що на могилі отця Іосифа отримують душевний спокій і виліковуються від різних недуг. Зцілюються тут і від людських вад. Судіть самі. В однієї жінки чоловік був безнадійним п'яницею і до того ж буйний і забіякуватий - життя від нього не було спокійним. Та жінка приїхала зі своєю дочкою до Почаєва, прийшла на лаврський цвинтар до отця Іосифа попросити допомоги. За якимось внутрішнім навіюванням поставила на могилу старця пляшку вина і зі сльозами просила зцілення чоловікові. Це вино виявилося останньою краплею – він відмовився від спиртного взагалі.

Дуже часто біля могили можна бачити одержимих нечистими духами, чути їх нелюдські вигуки: "Вогнем пече, палицею б'є, вийду, вийду...". Так само, як і за життя... І так само, як до живого йдуть, до нього і паломники, і місцеві жителі. Не заросте, мабуть, ніколи народна до нього стежка, протоптана тими, хто страждає в надії отримати від Бога зцілення і втіху за молитовним предстательством - угодника Божого. Народ переконано вірить у його святість, а голос народу є голосом Божим. І це незаперечна істина.

ЛИСТИ

Листи на адресу Свято-Успенської Почаївської Лаври. Їх багато. І в кожному ще одна сторінка подвигу святого Амфілохія, свідчення про звершені ним чудеса.

І кожен лист може дати дивовижне відчуття близькості до потреб людини. Він умів ласкаво, ніжно, батьківсько торкатися будь-якої хворої, що бентежиться, ні себе, ні інших не розуміє душі людської, заспокоювати її, розчищати перед нею шлях життя духовного і вказувати їй, куди і як іти. І в кожному листі між рядками прочитується таємничість і незбагненність подвигу святого, за зовнішньою доступністю і відкритістю якого ховалася його величезна духовна праця, тверда віра, той стан, про який свідчив Апостол Павло: "Тепер уже не я живу, а живе в мені Христос" ...

Я, Галина Олексіївна, хочу повідомити про те, що сталося зі мною. Першого разу я приїхала до Почаївського монастиря у червні зі своїм хлопчиком Григорієм у дуже тривожному стані. Ми побували на могилі схиігумена Амфілохія. Дякую Господу Богу за те, що Він вказав мені дорогу до старця.

Під пахвою вже багато років я мала пухлину, а всередині цієї пухлини я відчувала затвердіння, як невеликий камінчик. До пухлини я прикладала пісок із могили святого. З першого дня я відчула пульсування, ніби у мене щось усередині відбувається. Зі спокійною душею раділа цьому. Тижня через два, після ранкової молитви я почала масажувати груди. З грудей у ​​мене почав витікати сіро-зелений густий гній. Він виходив спочатку потроху, а потім у більшій кількості. Неймовірна радість охопила мене, адже близько десяти років мене мучила ця незрозуміла пухлина.

Я повірила, що схиігумен Амфілохій може зцілити будь-які хвороби!

Приїхавши до Почаївської Лаври, захворіла на гнійну ангіну. Хотіла піти до лікарів, але мене щось тягло на цвинтар на могилу батюшки Амфілохія. Приходжу, а там один монах читає акафіст. Після акафіста помазав мені хворе горло, і я приклала пісочок з могили. Через день нариви зникли.

Грішна Ксенія

Я, Секретарюк Галина Хрисанфівна, одеситка. Перший раз відвідала святу Лавру Почаївську в 1958 році і побачила чудові зцілення, які відбувалися за молитвами отця Іосифа. Вважаю своїм обов'язком не промовчати про такі чудеса. При мені під час служби біси залишили чоловіка похилого віку. А одна жінка років п'ятдесяти, одержима нечистим, котилася до виходу з храму, скрутившись у клубок. За молитвами Преподобного і вона зцілилася. Після вигнання бісів обидва колишні одержимі спокійно стояли на службі і причастилися Святих Христових Тайн.

Скільки разів я бачив багато незвичайного у отця Іосифа в селі Мала Іловиця! Я бачив боротьбу проповідника-подвижника із сатаною. Ось випадок: Преподобний підходить до бісноватої жінки, кладе свою руку на неї, а вона кричить:

- Іосифе, Іосифе, нас багато, не візьмеш, не вийдемо, нас шість.

А старець відповідає:

- Вийдеш!

Біс кричить: - Не вийдемо, вона наша із дев'яти років.

Отець Іосиф, глянувши на небеса, молиться з якимось розчуленням, а жінка кричить:

- Іосифе, Іосифе, не молись!

І... зцілюється. ...Хіба це не диво?

м. Кременець, Олександров О. А.

Будучи чотирирічною дівчинкою, я захворіла: все тіло було вкрите гнійними струпами. Мама зверталася до лікарів, але безрезультатно. Полегшення було лише тоді, коли двічі на день застосовували мазі. Але хвороба відновлювалася. Мамі порадили звернутися до отця Іосифа. Старець оглянув мене і сказав, що з такою хворобою зустрічається вперше. Наказав прийти через два дні за ліками. Його мазь ми застосовували з благословення три дні, і тіло повністю очистилося. Хвороба більше ніколи не поновлювалася.

м. Почаїв, Белінська Л. А.

Просимо Вас засвідчити чудо самозаймання лампадки на могилі схиігумена Амфілохія після звершення літії та читання молитви другого грудня 2000 року о 15:30. Під час читання молитви я, протоієрей Сергій, відчув тепло в потилиці. Під час помазання лампадка згасла, а секунд через десять вона знову спалахнула і до кінця помазання не гасла, чому ми свідки, хоча погода була вітряна.

Свідки-прочани з м. Хмельницького:

Прот. Сергій (Бондаренко), Бондаренко Л. П.,

Гоцкалюк К. О., Бондаренко В. С., Ткачук Н. Ф.,

Позднокова А. С. (і ще близько 30 осіб).

Ремонтуючи дах будинку, я наступив на іржавий цвях і проколов собі ногу. Через деякий час нога дуже сильно розпухла і посиніла. Я не міг ходити. Весь цей час молився до Бога. І одного разу вночі уві сні з'явився мені схиігумен Амфілохій. Він увійшов до будинку, став біля ікон і довго молився. Прокидаюся вранці і вже не відчуваю болю в нозі. Я оглянув її: пухлина зникла. Витекло багато темної рідини. Я став на хвору ногу і пішов. Сталося чудо! Зцілення дарував Бог за молитвами схиігумена Амфілохія.

м. Мінськ, Нікуліна Л.

Була дуже хвора серцем, ледве ходила білим світом, всю трясло. Коли збиралася до Лаври, родичі не пускали, боялися, що не доїду і помру в дорозі. Приїхали до Почаєва, а там порадили їхати до Іловиці до отця Іосифа. Другу половину шляху по причині карантину через епідемію ящуру пройшли пішки. Вже при вході до рідного села старця мені стало настільки краще, що я навіть допомагала нести сумки своїм супутницям. Батюшка зустрів нас у дворі. Нас нагодували та відправили відпочивати. Вранці почали молитися. Після служби до мене підійшов отець Іосиф і сказав, щоб я не переживала, все буде гаразд.

Так усе було, як він сказав.

Волинська обл.,

ст. Маневичі,

Шуляк О. С.

Я – паломник із Воронежа. Біля могили схиігумена Амфілохія почав читати йому молитву. Раптом з боку церкви Різдва Пресвятої Богородиці почувся спів. Я ще подумав, що це прочани зі священиком співають біля церкви, але нікого не було, а служба продовжувалася..

Погода була тиха. Коли я підійшов до дверей, то побачив на ній замок. Перехрестившись, приклав вухо до дверей: ясно почув усередині голос священика, який невдовзі почав якось віддалятися і поступово затих. Чудо це було 3 листопада 2000 року, приблизно о 10:11.

Воронезька обл.,

Ново-Усманський р-н,

с. Отрадне

Цимбал В. І.

У 1985 році я, працюючи газорізчиком, отримала травму. Відрізана рейка впала з півтораметрової висоти і вдарила мене в підборіддя, потім в лоб, в результаті – перелом щелепи: мені вибило два зуби і розірвало нижню губу. Зашивати підборіддя привезли мене до лікарні непритомною. Через черепно-мозкову травму я майже втратила зір. Побувавши на молитві в Почаївській Лаврі, почула, що на братському цвинтарі є могила отця Амфілохія, за молитвами якого люди зцілюються. Я кілька разів слізно зверталася до Преподобного. І, диво! Господь повернув мені зір. Зараз я пишу та читаю без окулярів.

Донецька область, м. Єнакієве-14, Калиніна Р. П.

Протягом останніх трьох років я страждав від безперервних гострих болів у спині - наслідків важкої роботи та довгих занять спортом. Офіційний діагноз: остеохондроз. Сеанси мануальної терапії, масажу та інших лікувальних процедур приносили ледь помітне полегшення лише на один-два дні.

На Різдво Христове 2000 року я був у Почаївській Лаврі. Від одного з московських паломників дізнався, що після відвідування могили схиігумена Амфілохія він отримав повне зцілення від болю в спині. Під час тривалої святкової служби спина сильно розболілася і кожен крок давався насилу.

Отримавши благословення від духівника, я подався на братський цвинтар разом зі своїм другом Володимиром. На могилі схиігумена Амфілохія, слізно помолившись, просив батюшку вилікувати мене, щоб я міг стояти на службі і біль відступила.

Другого дня ми з другом прийшли знову. Результат виявився дивовижним. Спина не боліла зовсім. Це справжнє чудо! Після стількох років недуги! За першої ж нагоди знову з благоговінням приїду до Почаївських Святинь.

м. Москва, Винокуров Н. І.

Моя дружина в 1967 році зламала руку в ліктьовому суглобі. Наклали гіпс. А коли зняли, рука не згиналася – анкілоз суглоба. Довго ходила вона на різні процедури, а результат один – рука не згинається. Мені порадили поїхати до отця Іосифа, дали адресу. Я зараз же вирушив до Іловиці. Коли я приїхав до старця, поцікавився, чи він лікує таке захворювання.

Я докладно розповів про дружину, як вона зламала руку, скільки була в гіпсі, де перелом і які наслідки. Старець уважно вислухав мене і сказав їхати додому, мовляв, рука буде здорова. Так і вийшло...

І ще. Отець Іосиф благословив мене іконками Печерської Божої Матері та Серафима Саровського, попросивши мене збільшити їх. Я прийняв благословіння, взяв іконки та виконав прохання старця. Коли повертався з іконами, було холодно, лив осінній дощ. До Іловиці цього дня автобуси не ходили. Мені треба було терміново віддати ікони, та повернутися додому. Я найняв таксі. Ми їхали, доки дорога була кам'яна. А далі з однією супутницею йшли пішки. Була вже ніч. Коли вийшли з лісу в поле, то побачили вогник, що рухався на нас. Наблизившись, побачили отця Іосифа:

– А я вас зустрічаю, – радісно сказав він. Старець був прозорливий і знав, що до нього йдуть у таку негоду і вийшов назустріч, щоб ми не збилися з дороги.

м. Кіровоград, Герасим'юк П. Д.

У травні 2000 року я з двома онуками Анною та Тетяною була в Почаївській Лаврі, де ми поклонилися Святиням і побували на могилі схиігумена Амфілохія.

Після цієї поїздки вся наша сім'я пережила чудеса зцілення молитвами Божого угодника.

У внучки Анни була хвороба - врослий ніготь на нозі. Вже двічі її оперували. Операції були болючі та проходили під загальним наркозом. Коли ми приїхали з Почаєва, палець знову почав наривати. Лікар наполягав на третій операції. Тоді Аня сама запропонувала прикласти пісочок із могили Преподобного, який ми взяли із собою у невеликому мішечку. Палець намазали на ніч святою олійкою і прив'язали до неї мішечок. За дві ночі ніготь повністю зажив.

Те саме ми зробили з моєю вісімдесятишестирічною мамою. У неї на ліктях були рани, цілі нарости. Ми весь час змащували їх різними кремами, що допомагало слабко. З молитвою до преподобного Амфілохія прикладали до ран чудодійний пісок і зцілення повторилося - лікті зовсім зажили і струпи відпали.

В онука Ярослава на руці була мікробна екзема. За рецептами лікарів різними мазями змащували руку, але екзема продовжувала поширюватись. Так само спочатку помазували святою олійкою і три ночі прив'язували дитині мішечок з піском. На руці не залишилося й сліду екземи.

Все це бачив і може підтвердити мій син, лікар.

Ось які зцілення відбулися в нашій сім'ї з милості Господа нашого і молитвами до нього Святого схиігумена Амфілохія.

м. Вінниця, Рябоконь Г. Ф.

Я знала отця Амфілохія і бачила, як по його молитвах зцілювалися люди. У 2000 році, у вересні я приїхала до Почаєва на святкування дня пам'яті преподобного Іова і, як завжди, відвідала могилу отця Амфілохія. На монашеський цвинтар пішла рано, щоб поклонитися всім, хто там похоронений, і поставити свічку на могилі батюшки. І... диво! Я почула дивовижної краси співи, які долинали з церкви на цвинтарі. Здавалося, що йде служба і я здивовано стояла перед дверима церкви і слухала цей прекрасний спів. Церква була закрита. Ангельські голоси лунали то над могилою отця Іосифа, то над куполом церкви. Вклонившись, пішла до Лаври, але цей чудесний хор забути не можу...

Дивні діла Твої, Боже! І мене, грішну, Ти сподобив почути невидиме. Дякую Тобі за все.

м. Володимир-Волинський, митроф. прот. Ярослав Антонюк

У день пам'яті Почаївської ікони Божої Матері 2000 року я удостоївся побувати в Лаврі. Після Божественної Літургії всі прочани відвідали Лаврський Скит і монастирський цвинтар, де відслужили панахиду на могилі схиігумена Амфілохія.

Коли подивився на фотографію отця Амфілохія на надгробному пам'ятнику, одразу згадався вересень 1967 року і я відчув докори сумління. Адже досі не сповістив намісника Лаври чи єпархіального архієрея, що за молитвами схиігумена Амфілохія Господь уже більш як на тридцять років продовжив мені життя.

Все почалося шостого грудня 1965 року. Я був настоятелем Свято-Космо-Даміанівської церкви у передмісті Корця Рівненської області. Після закриття у місті Свято-Миколаївської церкви її парафіяни попросили відслужити службу в день пам'яті Миколая Чудотворця. Після закінчення Божественної Літургії та хресного ходу під враженням чужого горя - втрати святого храму, я так емоційно заспівав многоліття, що підірвав голосові зв'язки.

Наступного ранку я ледве говорив. Почалося лікування: інгаляції, уколи, пігулки. Але покращення не наставало, хоча лікувався і в Києві, і в Москві. На тлі ларингіту та тонзиліту на голосових зв'язках стали утворюватися нарости. Незважаючи на лікування, я зовсім втратив голос. А за рік не міг розмовляти навіть пошепки. У богослужінні мені допомагали диякон і священики.

У центральній клініці Москви, куди я потрапив завдяки своїм однокурсникам по академії, поставили остаточний діагноз: рак горла третього ступеня, не підлягає оперуванню. Щоб переконатися у поставленому діагнозі, викладач Московської Духовної Академії ігумен Софроній (Дмитрук, в майбутньому митрополит Софроній) відвіз мене до професора, який лікував насельників Тройце-Сергієвої Лаври. Після обстеження професор сказав:

- Ви священику, готували людей до вічного життя. Тепер вам самому потрібно до неї готуватися, тому що лікування вже не допоможе, процес незворотній.

Я змирився з цим і повернувся додому. Богослужінь я не проводив, але постійно бував у своєму храмі та в Корецькому монастирі. На Різдво Божої Матері після Всеношної я виходив з монастиря. До мене підійшли кременецькі монахині, які після закриття своєї обителі жили в Корці. Вони порекомендували мені звернутися до отця Іосифа, Почаївського монаха, який мешкає в селі Іловиця, недалеко від Кременця.

За їхньою рекомендацією я поїхав до старця. З Кременця автобус був переповнений людьми. На півдорозі до Іловиці в деяких пасажирів почалися напади біснування. Приїхавши до села, пішов із людьми. В цей час я не носив бороди і був одягнений у мирське. Побачивши мене, батюшка запросив повечеряти і сказав, що в селі в кожній хаті приймуть переночувати, а вранці запросив відслужити мале водосвяття з акафістом Успіння Божої Матері.

Я показав жестами, що не можу говорити, але він докорив, що якщо приїхав зцілятися, не треба сумніватися і наказав прочитати ще й акафіст Іісусу Сладчайшому.

Я пішов повечеряв, переночував, а вранці о пів на шосту прийшов у той же двір.

Там уже було близько півсотні людей. Все було підготовлено для освячення води. Вчора я звернув увагу на голуб’ятню серед двору. Сьогодні нижня частина голуб’ятника була відкрита і видно було капличку, обставлену іконами. Там лежали Плащаниця Божої Матері, кадило, книги, одяг. Я надів підрясник, хрест, епітрахіль, поручі та фелонь. Але як служити, якщо не можу навіть шепотіти?

У цей час отець Іосиф ходив садом, оглядав дерева і молився. Починаючи водосвяття, я постарався хоча б прошепотіти "Благословен Бог наш...". Але... замість шепоту задзвенів голос. Я не знав, що сталося зі мною! Відслужив водосвяття, прочитав акафісти, збирався окропити людей. В цей час підійшов старець і сказав, що він людей не окроплює, але поливає з чашки, що я і зробив.

Потім він запросив мене на сніданок у келію. Я роздягнувся, переодягнувся у мирське. Хотів подякувати батюшку за зцілення, але голосу знову не було. Відкашлявся, спробував ще раз – даремно, голосу не було.

Сіли снідати в келії, де стояв дерев'яний стіл, лавка і тапчан-лежанка, прикрита тканними доріжками. Нам поставили смажену курку, шматок риби, дві склянки та півлітрову пляшку магазинної горілки. Поки батюшка Іосиф горілку відкривав і наливав, я подумав: "Ось так монах! Випити горілки і закусити куркою - можна і з хворими воювати!" Батюшка налив мені майже повну склянку, а собі – менше половини. Я жестами показав, що горілку не п'ю, – хворе горло. Але він наказав пити, всеодно, помирати.

Я випив. Батюшка горілку не пив. Мені відрізав шматок курки, а сам почав їсти рибу.

Випив і з гіркотою подумав, що я сам випив майже всю горілку, з'їв усю курку, а старця засудив. Потім тільки зрозумів, що вино чи горілка у батюшки теж були благословенні та цілющі. Подякувавши Богу, отець Іосиф наказав залишатися, обіцяючи продовжити лікування травами.

Наступного дня свято Воздвиження Хреста Господнього і я поїхав додому.

Будучи духовно незрілим, я не розумів до кінця, навіщо приїжджав, нічого не просив і ні з чим поїхав, хоч на собі відчув чудо зцілення на водосвятті і зовсім не було сп'яніння від випитої горілки. Але в цей момент я не усвідомлював цього до кінця.

Повернувшись безрезультатно додому після свята Воздвиження Хреста Господнього, почав лікуватися у Києві у гомеопата Попова. Хвороба прогресувала. З'явився сильний біль. Так минуло понад півроку. Настав Великий піст 1968 року. У суботу на акафісті Похвали Пресвятої Богородиці я був у Корецькому монастирі, а вранці служив у парафії. Там зі мною трапилося небувале: я не почув дзвінка і лише церковний дзвін розбудив мене. Під час Утрені перед моїми очима стояла картина сну. У сновидінні я раптом опинився на подвір'ї отця Іосифа. Був ранок, далекий ліс та поля були вкриті туманом. На подвір'ї нас було близько сорока людей. Старець у саду обкопував дерева. Через деякий час він залишив лопату і поманив мене до себе пальцем. Коли я підійшов, він звелів відкрити рота і засунув мені в горло вказівний і середній палець. Вони виявились такими довгими, що дістали до хворого місця. Батюшка Амфілохій намацав пальцями пухлину з лівого боку і, міцно затиснувши, вирвав і викинув її на землю. Потім те саме зробив і з пухлиною з правого боку горла. Махнувши рукою на прощання, отець Амфілохій відпустив мене.

У цей момент у храмі задзвонив дзвін і я прокинувся. Розпочався акафіст Похвали Пресвятої Богородиці. Я зайшов у ризницю і спробував голос. І він зазвучав! Я дякував Богові, Його Пречистій Матері та старцю Іосифу, але дуже боявся вимовити хоч слово, щоб знову не повторилося те, що було після водоосвячення. Наприкінці літургії я знову спробував у ризниці голос. Він був! Біль у горлі вщух, радості не було кінця! У неділю я причастився.

Все ще не вірячи у своє одужання, у вівторок я пішов до лікарки, яка з самого початку стежила за розвитком хвороби. Привітавшись, я попросив подивитись горло:

- Ось бачите, Ярославе Васильовичу, я ж казала вам із самого початку, що треба зробити операцію і було б усе добре. А тепер зробили– і все гаразд, – сказала лікар після огляду. Я заперечив:

– Операцію мені не робили.

Вона змастила мені горло якоюсь маззю:

– Як не робили? Після операції ще рани не загоїлися.

Я почав переконувати її, що не операція, а трави допомогли мені. І тільки після тривалого часу я розповів їй правду.

Після цього дива лікарка стала християнкою і стала ходити до церкви.

Минуло тридцять два роки. За цей час у мене горло не боліло, голос стабілізувався. Коли буваю в Лаврі, обов'язково відвідую могилку схиігумена Амфілохія. За його молитвами Господь зцілив мене від тяжкої хвороби і продовжив моє життя. Я дуже вдячний Преподобному. Це диво, явлене у сновидінні, свідчить про висоту духовного життя Преподобного, молитви якого завжди доходили до Бога. І тепер на його могилі отримують лікування сотні людей. Я, священик, який отримав зцілення, свідчу силу духа Преподобного отця Амфілохія, який підкоряє хворобу своєю молитвою.

м. Рівне, Вайлунов Т.

У 1946 році я звернувся до отця Іосифа за допомогою: на млині, де працював, розтрощив праву руку. Батюшка склав її, невдовзі рука зажила і я володію нею, як здоровою.

с. Старий Тараж, Кравчук І. Т.

 Я хочу розповісти, як отець Амфілохій вилікував мого сина. Дитині було півроку, коли на голівці з'явилися невеликі ранки. Я зверталася до лікарів, але покращення не було. Тоді звернулася до отця Іосифа (його тоді переслідували і він міг подивитися тільки здалеку). Я тримала дитину на руках, коли батюшка йшов із храму. Я зняла шапочку у сина, старець глянув і порадив заварити чай із пагонів смородини, напоїти ним дитину і викупати її в цьому відварі. Прийшовши додому, я зробила все, як наказав батюшка. Вранці моя дитина встала з чистою головкою.

Трофимлюк Л.А.

Коли моєму сину було три роки, у нього сильно захворіли нирки. Куди я тільки не їздила, чого не робила - нічого не допомагало. А по молитвах отця Амфілохія дитина зцілилася.

Мені поставили діагноз – рак грудей. І я зцілилася по молитвах батюшки.

У моєї мами була вада серця. До кого вона тільки не зверталася! Ніхто не міг допомогти. А отець Амфілохій вилікував.

Була в неї в роті висипка: не могла ні їсти, ні пити. Пішла на могилу старця, помолилася, змастила олійкою від лампадки – і все пропало.

м. Почаїв, Лозович В. А.

У листопаді 2000 року разом із групою віруючих із міста Біла Церква я побував у Почаївській Лаврі. Після поклоніння Святиням ми заїхали на монашеський цвинтар. Там я взяв додому пісок із могили отця Амфілохія.

Приїхавши додому, я піддався спокусі і засумнівався: цвинтарна земля і в квартирі. Взяв мішечок із піском, відніс у старий чагарник і там поклав. Після цього я три доби не міг заснути, хоча працював цілими днями, втомлювався, а ввечері та вранці читав молитви. На третю ніч, заплющивши очі, я виразно побачив могилу і портрет отця Амфілохія на ній. Близько опівночі, підвівшись із ліжка, я пішов туди, де залишив пісок, хоча це було за три кілометри від мого будинку. Ніч була вітряною і хмарною, але коли я підійшов до чагарника, виглянув місяць. Мішечок з піском я знайшов одразу.

Повернувшись додому, я висипав пісочок у вазу та поставив біля образів. Після цього ліг і відразу заснув - безсоння як не бувало. Так я був засоромлений за свою маловірність.

Київська обл., Розуменко О. В.

Коли мені було десять років, я хворіла на ревматизм. Мене вилікував отець Іосиф. І досі я не відчуваю жодного болю.

У вісімнадцять років я впала з велосипеда і сильно забила спину. Цілий рік лікарі не могли поставити правильний діагноз. А коли звернулася до старця, він нарікав, що не прийшли раніше, тепер доведеться полежати.

Я розповіла, що була в лікарів, але вони мені не допомогли. Батюшці на той час було заборонено лікувати людей, але він все одно намагався їм допомагати. За порадою старця мені наклали гіпсовий корсаж, і я пролежала в ньому три роки. Весь цей час я була під його наглядом. Він приходив до мене, оглядав, втішав і казав, що обов'язково буду здорова; молився за мене. Лежати мені було не так важко.

Я дуже вдячна Преподобному за зцілення. Тепер я здорова, маю сім'ю і почуваюся добре.

м. Почаїв, Лесик О. П.

У 1955 році я звернулася до отця Іосифа зі зламаною рукою. Батюшка склав руку, благословив і сказав за два тижні до нього прийти. Коли я прийшла до старця у вказаний день, моя рука була майже здорова. Дякую Богові та отцю Іосифу, за чиїми молитвами рука зрослася правильно.

У 1957 році я вдруге звернулася до отця Іосифа зі своєю маленькою дитиною. У дівчинки було почервоніння ока. Батюшка благословив дитину і порекомендував покласти компрес із кислого молока. По благословенню отця Іосифа та милості Божої почервоніння зникло.

с. Ст. Почаїв, Марія

Коли моїй дочці було п'ять років, вона захворіла лишаєм. По всій голівці були ранки, почалося нагноєння. У лікарні не могли допомогти нічим. Що тільки не робили, які тільки мазі не застосовували – нічого не допомагало! Один старенький монах порадив звернутися до отця Амфілохія. Батюшка тоді жив у селі. Коли я привезла дочку, старець оглянув ранки, що були вже біля очей. Ставши на коліна, почав молитися. Потім святою олійкою помазав їй голівку. На другий день ранки почали гоїтися. Незабаром виросло і волосся.

Хочу розповісти ще й про свою сестру. Якось вона впала зі скирти і проколола вилами руку. Почалася гангрена. У лікарні вирішили ампутувати руку. Тоді звернулися до отця Амфілохія. Він оглянув руку, помолився і порадив, як лікуватися. Моїй сестрі зараз сімдесят дев'ять років. І рука здорова.

с. Старий Почаїв, Тивонюк М. І.

Це було в 1966 році. Моя свекруха мала дочку, яка хворіла епілепсією. Свекруха поїхала з нею до отця Амфілохія в Іловицю. Батюшка їх зустрів, вислухав, помолився і сказав, щоб мати постила за дочку у середу та п'ятницю. Мати виконала благословення, і хвороба відступила.

Волинська обл.

Десь у шістдесятих роках мій батько, нині покійний, захворів. Він працював на залізниці, пройшов обстеження в лікарні вузлової станції Сарни. Лікарська комісія встановила рак шлунка.

Я багато чула про дар зцілення людей за молитвами отця Іосифа. Це була наша остання надія. І ми поїхали. Батюшка жив у невеликому будиночку. Поруч стояла капличка. На подвір'ї біля будинку було багато людей. Усі знали його. Дехто казав, що чекає вже довго.

Незабаром вийшов старець і вказав на мене. Він почав розпитувати батька про хворобу, але той почав гикати і далі відповідала вже я. Розповіла, що батька виписали із лікарні, бо не можуть вилікувати. Батюшка Іосиф дав трави і сказав, що він видужає. Батюшка прожив після цього ще шістнадцять років.

З Іловиці ми поїхали до Почаївської Лаври, посповідалися та причастились.

Рівненська обл.,

с. Остки,

Агафія Лящук

В 1967 році у восьмимісячному віці захворіла моя дочка: її сильно трусило і з рота йшла піна. Чоловік одразу ж викликав лікарів. Нас забрали до лікарні. Там лежали діти з такою самою хворобою, їм робили якісь уколи. Багато хто вмирав. І я вирішила забрати свою дівчинку додому. Мою старшу доньку (їй тоді було одинадцять років) теж почало трусити, з рота почала йти піна, сильно боліла голова. Добрі люди підказали звернутися до отця Іосифа, що я й зробила. Коли ми приїхали до батюшки, він сам вийшов нам назустріч до воріт. Я почала пояснювати причину приїзду, він порадив йти з дітьми на молитву. Біля каплиці було багато народу. Якраз носили воду з колодязя до каплиці, готувалися до водосвяття. Коли батюшка відслужив молебень, то одразу ж покликав мене. Він попросив розвернути молодшу з пелюшок, набрав літровий кухоль холодної води і вилив на дитину. Потім ще одну. Після цього вилив дві кружки святої води на старшу. Це все відбувалося перед святом Господнього Вознесіння – було прохолодно. У мене майнула думка, що діти можуть застудитися, але коли Господь мене сюди направив, то така воля Божа.

Хвороба більше ніколи не повторювалася.

м. Кременець, Андрусик В.

Я свідчу, що під час перебування у Свято-Успенській Почаївській Лаврі отець Іосиф двічі зцілив мого сина.

Перший раз це сталося, коли син у двомісячному віці захворів на розлад шлунка. Майже рік лікування під наглядом лікарів не дав жодних результатів. Дитина "танула" на очах. Коли ми звернулися до отця Іосифа і розповіли про своє лихо, він, помолившись, дав пучок сухої трави і наказав напоїти дитину відваром. Ми так і вчинили. Результат інакше, як дивом, не назвеш: через два дні син повністю одужав і хвороба, дякувати Богові, більше не повторювалася.

Наступного разу, влітку 1961 року, через невідомі причини у сина розпухла кисть руки. Вона збільшилася майже вдвічі і сильно боліла. Ми водили дитину до різних лікарів, але допомогти вони не могли: не розуміли, чому це сталося і, отже, не знали, як лікувати. Тоді ми знову звернулися до отця Іосифа. Показали йому дитину та попросили допомоги. Він помолився, узяв руку сина у свої долоні, легенько поплескав по ній і сказав, що все минеться.

З цим ми і пішли в сумному настрої, бо батюшка жодних ліків не дав. Але вранці наступного дня не повірили своїм очам! Сталося диво! Рука була такою самою, як і до хвороби. Навіть натяка на те, що була пухлина!

Необхідно сказати, що всі свої добрі справи отець Іосиф творив, не вимагаючи жодної плати, окрім подяки Творцеві за Його безмежне людинолюбство та заступництво.

Ми вдячні Господу Богу за те, що Він удостоїв честі зустріти в житті таку людину. Світла пам'ять про отця Іосифа житиме з нами, доки живе наш рід.

м. Почаїв, Шукалович К.

У мене захворіла дитина. Лікарі діагноз не встановили. Дитина ледве дихала, була дуже опухла, по всьому тілу пішли сині, аж до чорноти, плями... На моє запитання, чому не лікують, відповіли, що дитина приречена.

Ми з чоловіком вирішили звернутися до отця Іосифа. Коли приїхали до Іловиці, то думали, що не потрапимо до старця – народу було дуже багато. Але тільки-но підійшли до будинку, двері нам відчинила якась жінка, взяла дитину за руку і повела за собою. Ми ледве протиснулися крізь натовп. Зайшли до кімнати, а там нас уже чекає отець Іосиф. Він оглянув дитину і сказав, що має зараження крові, але дитина житиме. Призначив уколи та компреси, змастив якоюсь маззю. Через три дні наша дитина одужала, пухлина спала, тіло побіліло.

Так Преподобний урятував життя нашому синові, якого офіційна медицина визнала безнадійним.

Мешканка м.Почаєва

Двадцять сьомого червня 2001 року ігуменя і ми із сестрами Свято-Введенського жіночого монастиря м. Чернівці відвідали могилу схиігумена Амфілохія. Я була там уперше. Сторож Михайло, який доглядає могили на цвинтарі, знав батюшку ще за життя і розповів нам про численні випадки зцілення хворих, біснуватих, які відбуваються за молитвами Преподобного і після його смерті.

Я була вражена почутим до сліз і подумала, що, можливо, молитви батюшки допоможуть і мені. Перебуваючи на послуху на кухні, я розлила собі на руку кипляче масло. Утворився сильний опік, рука набрякла і дуже боліла. На місці опіку утворилася темно-коричнева пляма. Під час розповіді про отця Амфілохія я стояла з перев'язаною рукою і сильно страждала від болю. На могилі святого горіла незгасна лампадка. Коли я змастила олійкою з її краю рани під пов'язкою, відразу відчула дуже м'яке і ніжне тепло. Це неможливо передати словами! Біль через деякий час минув, пухлина зійшла і я повірила, що рука буде здоровою!

Дякую Господу Богу та Його угоднику схиігумену Амфілохію за велику милість до мене, недостойної інокині Марії.

Зі слів матері згадую один випадок прозорливості отця Іосифа. Молода сім'я звернулася до нього по допомогу: повернути зір другому сину, який був сліпий від народження. Батюшка Іосиф на прохання матері відповів, що це її гріх. Та почала виправдовуватися, що за собою великих гріхів не помічає. Але батюшка сам нагадав їй про те, що, будучи дитиною, вона лазила по деревах, на яких були пташині гнізда, брала пташенят і виколювала їм голкою очі. "А вони теж плакали...".

Наприкінці війни жінки в отця Іосифа питали, чи повернуться з війни живими їхні чоловіки, сини. Він благословляв їх зі словами: "повернеться твій, і твій повернеться, а ти не плач, не плач...". Пророцтва збувалися.

Надія Сімора

Так уже ми звикли: щойно заболить - відразу до медицини, забуваючи про святині. Лікарі часом лікують-лікують, а результат плачевний. І я зі своєю бідою з весни до осені по лікарям ходила, а хворі пальці не гоїлися. Випадок привів у печеру до Преподобних. Попросила одного монаха помазати олійкою від лампади біля раки святого Амфілохія, і щось в середині підказало прикласти пальці до мощів...

Я якось забула про свою хворобу, заспокоїлася і тільки через два місяці згадала, звернула увагу на пальці. Від хвороби і сліду немає: чудове напоумлення Преподобним самовпевненим.

м. Почаїв Лесик О.

Минуть роки, а там і сторіччя. Історія впише в книгу нові чудеса зцілень молитвами  Преподобного Амфілохія, чудоцілителя Святої гори Почаївської. І як і нині будуть йти до нього страждущі, немічні і нещасні, сподіваючись на зцілення. І... отримають те, що просять.