Раптом
здалеку, наче з неба, спалахували золотом купола собору, що злетів угору.
І люди, піднявши голови, осінили себе
благодатно хресним знаменням: отже, Господь сподобив дійти, ось вона,
Почаївська лавра!
Із книги
«Почаївська лавра. Погляд через століття»
Перша зустріч
Паломництво завжди залишає слід суто індивідуальний. Моя
перша зустріч із Почаєвом відбулася ще за радянських часів, коли біля підніжжя
лаври у двоповерховому дореволюційному будинку, де нині розміщується духовна
семінарія, знаходився музей атеїзму. І всіх туристів, у тому числі й
іноземних, заводили сюди, як у якесь безбожне чистилище, щоб громадяни
«найвільнішої країни» не отруїлися на Почаївській горі «опіумом для народу». Не
можу пригадати зміст музейної
атеїстичної агітації, але добре пам'ятаю, як був вражений Троїцьким собором
лаври, зведеним на початку минулого сторіччя (1906–1912). У той
передреволюційний час культурне суспільство відкривало собі геніальність
давньоруського зодчества, і академік А.В. Щусєв вирішив за тисячу з лишком
кілометрів на захід, біля рубежу католицького світу, повторити на горі
Почаївській Троїцький храм Троїце Сергієвої лаври, де почивають мощі
преподобного Сергія Радонезького, тільки збільшивши його рівно в чотири рази.
Тоді я, ще дуже далекий від віри
і Церкви молодий радянський журналіст, ніби побачив цю саму древню історію на власні очі: хвилі людського
моря колихалися між синьо-блакитними стінами із суворими ликами святих.
Літургія тільки закінчилася, і народ, серед якого в багатьох були «сирі й
убогі», на саморобних інвалідних візках і візках, з торбинками за плечима,
прямував до золотого хреста, що сяяв у ранковому промені, який тримав у руках
ієромонах… Я не знав тоді зовсім про масштаби гонінь на Церкву, про море
пролитої крові сповідників ХХ ст. Не знав також і про важкі хрущовські часи,
коли тернопільські партійні чиновники проводили в життя секретні атеїстичні
директиви ЦК і місцева міліція влаштовувала облави у Почаївській лаврі. Тоді
заливали келії водою з пожежних гідрантів, ченців заштовхували у вантажівки...
Багато хто потрапив до в'язниць «за порушення паспортного режиму».
Побачив людей з торбинками і з
молитвословами в руках, що розмістилися в кам'яних нішах довгих сходів, що вели
до Печерної церкви преподобного Іова,
з ликами всіх святих, які «у землі нашій просіяли».
З ікон дивилися рівноапостольні князь Володимир і княгиня Ольга, вбиті діти
хрестителя Русі – юні князі Борис і Гліб, потім Києво-Печерські угодники, потім
– святі епох Олександра Невського та Сергія Радонезького, преподобний Іов Почаївський і далі у великій множині – преподобні, юродиві – до Димитрія Ростовського та Серафима Саровського (а
пізніше тут з'являться лики новомучеників та сповідників XX, найкривавішого,
віку та новопрославленого нашого сучасника – преподобного Амфілохія Почаївського († 1971)).
«Тут якась таємниця», – подумав
тоді здивовано…
Початок 1990-х: останні переслідування
Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років по західних
регіонах України прокотилася моторошна по суті своїй та масштабах політична
хвиля захоплень православних храмів іновірцями, які з легкої руки М.С.
Горбачова, отримали офіційний статус, але без відповідних директив про те, як
бути з церковним майном і в яких храмах їм молитися.
Митрополит Володимир, який прибув
на Київську кафедру у 1992 році, попросив нас, нечисленних журналістів, які
підтримали канонічну Церкву на сторінках газет,
відвідати західноукраїнські регіони. Пам'ятаю, як ми тинялися на крихітному
п'ятачку сходів перед Луцьким кафедральним собором, а внизу – бурхливе море
розлюченого натовпу в оточенні ОМОНу, з палицями та плакатами на кшталт «Геть
Московську Церкву!» Пам'ятаю і 20-кілометровий хресний хід із Кременця до
Почаєва на підтримку оточеної Почаївської
лаври. Врізався на згадку газетний заголовок – як квінтесенція того, що
відбувалося: «Храм закритий. На сходах кров…»
Запам'ятав тоді суворі обличчя
братії у поглибленій молитві в Успенському та Троїцькому лаврських храмах,
акафісти та нескінченні молебні, молитовні вигуки: «Врятуй і збережи нас, Боже,
Твоєю благодаттю…» І автобуси націоналістичного руху, що перегороджують вхід до Почаївської лаври.
І випливало перед очима панорамне
зображення на стіні Успенського собору турецько-татарської осади Почаєва в XVII
столітті, коли по молитвах Божої Матері
та прп. Іова, які з’явилися над монастирем, ворожі стріли чудесно поверталися назад і
вражали охоплених страхом ворогів.
І наприкінці XX століття лавра, як і тоді, вистояла. Але й до цього дня в будні та святкові дні почаївські монахи звершують хресний хід, обходячи з молитвою стародавню
обитель.
Знайомство з чернечим укладом
На початку 1990-х територія лаври
виглядала зовсім інакше, ніж зараз. Не було викладених білим каменем алей, мініатюрних
каплиць, витонченої золотоголової альтанки, під покровом якої розміщується
виносний престол, де служиться
Божественна літургія в дні великих свят, коли всі, хто прийшов помолитися, не
вміщаються в лаврських церквах і тоді вся величезна лаврська територія стає єдиним храмом під відкритим небом.
Тоді, на початку 1990-х, замість граціозних корпусів готелю
для паломників через високу дерев'яну огорожу з колючим дротом нагорі виглядали
стіни обласної психіатричної лікарні, що облупилися, в заґратованих вікнах якої
можна було побачити перекошені обличчя божевільних. Нас тоді з благословення
намісника розмістили в одній із чернечих келій, тому ми бачили життя лаври
зсередини. Бачили, як у напівтемряві довгих коридорів обителі з'являються
безшумні постаті братії в чорних клобуках, що поспішає на полуношницю в
Успенський собор, з'єднаний із братськими корпусами середньовічними коридорами
та прихованими від світських очей монастирськими двориками
Тоді вперше вдалося послухати
сивоголових старців, які пам'ятають своїх наставників – почаївських насельників
царського часу, – десятиліттями дбайливо зберігають спадщину чернечого
почаївського уставу: у багатогодинних, подібних до
афонських, богослужіннях, співах, численних послухах, навіть у традиції випічки монастирського хліба і просфор. Не
кажучи вже про головну чернечу роботу – молитву. І коли Сама Пречиста
торкнулася Своєю стопою цих скель і залишила на ній Свій пречудний слід, з
якого витікає чудотворне кришталеве джерело,
то моляться ченці за весь світ, що покривається Її чудесним заступництвом.
Запам'яталася двогодинна бесіда в
келії схиархімандрита Димитрія (Шивкеника,
† 2005), дуже шанованого братією і в народі досвідченого духовника та
сповідника паломників.
Ми сиділи в напівтемряві
сутінків, і отець Димитрій розповідав про те, як мама в голодному дитинстві
відвела його дитиною до монастиря, щоб не помер з голоду, як він прокидався на
нічні служби, як полюбив Бога і Пресвяту
Богородицю, як помирав від виразки кишечника вже у зрілому віці, 40 днів у
Великий піст не вживав жодної їжі і не помер, а зцілився. І багато іншого про
любов Божу до людей, про смирення і
терпіння. І в його тихій промові була якась насолода, а коли великий настінний
годинник у його келії відміряв чергові півгодини, він хрестився і творив
коротку молитву.
Запам'яталися ще деякі
послушники, одним з яких був колишній офіцер-танкіст, афганець, який страждав від згадок про криваву війну зі сльозами і криками мирних
жителів. Тут він знайшов заспокоєння, і страшні видіння припинилися, і він
розповів про те, як Божа Мати його зцілила.
У горі.
Одкровення
 |
|
Исповедь. Схиархимандрит Димитрий (Шивкенник,+2005) |
Потім були й інші поїздки до Почаєва, одна з яких – після
трагічної загибелі нашого 20-річного сина позаминулого року. Ми тоді з
дружиною понесли своє горе по святих місцях, шукаючи
втіхи духовної біля православних святинь. Тоді в
моєму журналістському блокноті з'явився такий запис:
«Владика намісник благословив нам
182-гу кімнату в почаївському готелі з дивовижною
панорамою зелених полів, гаїв, пагорбів, що йдуть за горизонт, у синій далі, де вже далеко на сході в
блідо-блакитному серпанку земля стикається з небом. І повітря, напоєне
квітучими літніми травами, і птахи, і розмірені удари лаврського дзвону, і в
кутку ікона ”Неупиваєма чаша”, і наші сльози перед нею про Альошу, і втому прожитого
дня – все це покривалося великою благодаттю Пресвятої Богородиці. Пресвята
Богородиця, спаси нас!
Прокинувся о 5-й після міцного
сильного сну, підійшов до розчиненого вікна і побачивши схід сонця над синіми далями – і подякував
Господу, Творцю неба та землі. І пішов у Троїцький храм, збудований у
давньоруському стилі, розписаний так, як було за преподобних Сергія
Радонезького та Андрія Рубльова. Я сповідався і став біля образу – чудотворного
списку Почаївської Божої Матері – біля мідних перил і підсвічника, на сходах, які ведуть до образу в кіоті. І дивився на Її потемніле лице крізь
білі, червоні й рожеві лілії, виставлені за мідними поручнями в керамічній
вазі, вдихаючи їхні нектарні пахощі. І молився до Цариці
Небесної, виливаючи свою душу та своє
горе. І Вона втішила мене, окаянного, Причастям Крові та Плоті Свого Сина, для прощення гріхів і досягнення життя вічного. І я зрозумів
душею, що всі живі. І на ремствування мої про
Альошу послала мені Пресвята думку: ”Так
було треба”. І спокій увійшов у моє хворе серце. 2 липня 2009 року. Почаївська
лавра».
На світлих сходах і коридорах
сучасного затишного готелю панувала якась невловима чистота благодаті однаково
налаштованих на молитовні труди людей.
Літніх і не дуже, з дітьми та підлітками, юнаків та дівчат… Вони всі приїхали сюди до святині молитися і нагадували своєю
мовчазною поведінкою спільноту стародавніх християн,
у яких, за словами апостола, «все було єдино». І скільки тут різних доль,
думалося тоді, скільки слів та потаємних зітхань, спрямованих до Богородиці.
Ось вже воістину святе місце порожнім не буває.
Останній візит
Він був незвичайним та дещо
тривожним. Справа в тому, що в церковних ЗМІ з'явилися дивні звинувачення на
адресу почаївської братії і намісника про те, мовляв, що в лаврі порушується
таїнство сповіді упередженим ставленням до тих, хто сповідається, що лаврські священики випитують у паломників щось
неналежне, не допускають до причастя і накладають
непосильні єпитімії. І крім усього іншого, заповнили весь Почаїв листівками про загрозу від ІПН, як печатки антихриста та іншими апокаліптичними «страшилками».
«Куди дрейфує Почаїв?» – закликав церковний журналіст-священик до інтернет-аудиторії.
На сторінках електронних ЗМІ розгорнулася полеміка із цього приводу, посипалися
звинувачення, але висловлювалися й тверезі слова захисту. Тих, хто захищав Почаїв (у тому числі був і авторитетний архімандрит, намісник великого
київського монастиря), порівнювали з клікушами, називали мракобісами, «благо» зараз в інтернеті виставляй, що хочеш, і пиши, що
хочеш. Лай патріархів та митрополитів, розміщуй свої «православні» демократичні
погляди на індивідуальних блогах та у православних форумах. Тут паперу немає, червоніти нема чого…
Про це думалося дорогою з
Тернополя до Почаєва, коли білий маршрутний «бусик» віз пасажирів по звивистому
волинському краю, і за кожним поворотом і підйомом відкривався новий дивовижний
краєвид. Згадався мені тоді чомусь один спочилий Києво-Печерський схиігумен,
прикутий до інвалідного візка. Колись бойовий протоієрей, батько багатодітного
сімейства, церковний будівельник і молитвеник, він
ще в не досить літньому віці був вражений важким
поліартритом, який скував його тіло. І він пішов по домовленості з своєю дружиною доживати вік у Києво-Печерську
лавру і заслужив у братії, прихожан та паломників
велику повагу. Отож, розповідав отець Геронтій
– так його назвали у великій схимі, – що часто бачить той самий сон: ніби йде
бадьоро і радісно пішки через долини та гори – в Почаїв, до Пресвятої
Богородиці.
Ось і Почаїв. Я був на сповіді, розмовляв із насельниками, з братією,
розпитував прочан і жінок, які несли послух у паломницькому готелі. Нарешті
взяв широке інтерв'ю у намісника лаври архієпископа Володимира. І зробив свій
журналістський висновок: критичні статті про лавру були упередженими та
надуманими. Намісник розповідав, як збиралися із цього приводу лаврські собори
і як ченці-духівники ділилися своїми враженнями.
Справа в тому, що до лаври
найчастіше їдуть із генеральною сповіддю, часто з якоюсь духовною проблемою,
яку на парафії віруючі вирішити не змогли.
Архієпископ пояснив, що сповідь і прийом паломників для духовних бесід – це вже
монашеське послаблення заради людей. Бо в
монастирях за колишніх часів взагалі не сповідали: головною справою братії була молитва. Але в наш
час тотального атеїзму люди шукають духовного притулку найчастіше у монастирях.
Ієромонаху, який сповідає, деколи доводиться задавати питання, щоб з'ясувати суть внутрішньої
проблеми людини. Може, серед таких недосвідчених у духовному житті людей, які
приїхали до лаври, і виникало невдоволення почаївською сповіддю.
Про злощасні ІПН
Говорили з намісником і про ІПН.
Так, у почаївських листівках звучать застереження щодо цього. Але зовсім не
«страшного» характеру, а такі, що викладають чернечу точку зору. Але ніхто з
братії не питає у тих, хто приходить на сповідь, є чи ні в них ідентифікаційний
номер платника податків. Намісник підтвердив, що є офіційна думка Церкви з
цього питання, і кожен має право сам вирішувати, з кодом жити чи без нього.
І в моєму записнику з'явився такий запис: «Будучи власником ІПН і не
вбачаючи в цьому якоїсь духовної небезпеки, я все ж таки намагаюся зрозуміти, чому люди так сприймають нові інформаційні
технології? І я спробував уявити собі отця Іоанна Кронштадтського, святителя
Феофана Затворника, богослова-архієрея Ігнатія (Брянчанінова), який перекладав
святоотцівську спадщину... Як би вони сприйняли ІПН? Я думаю, що так само, як
це зробив архієпископ Володимир. І не тому зовсім, що вже ніби з'явилася печать
антихриста, а тому, що такі явища порушують
внутрішню свободу віри, індикатора
духовної православної свідомості. І ось ці ”бабці”, яких ми
так злосно висміюємо, які протестують проти ІПН біля Верховної Ради, і хресні ходи в періоди
політичних негараздів – адже це теж діапазон самовираження віри, точніше –
реакції на процеси часу, світу, який, за словом Христа, у злі лежить. Ось у
деяких країнах сексуальним рабиням вшивають чіп для
відстеження їхнього переміщення, камери спостережень зараз практично всюди
прострілюють простір. А уявімо на хвилину, що за цієї технології контролю
змінився політичний режим і до влади прийшов новий Нерон, який за одне хресне знамення предасть людину смерті. Адже все це було в історії,
і ці ”бабці” все життя ходили до храмів під наглядом КДБ, і багато хто
пожертвував кар'єрою та благополуччям, а інші табори пройшли. Чи не їм з усією
суворістю ставитися до нововведень? Чи, ми інше
покоління, можемо їх зрозуміти? Я вже не кажу про те, що церковні журналісти
повинні захищати Церкву від нападок і не подавати
привід для спокус…»
Новий храм почаївський
Втім, не хотілося завершувати
розмову на тривожній ноті. І владика намісник розповів про будівництво нового
почаївського храму, на додаток до двох існуючих: Успенського – кінця ХVIII
століття та Троїцького – рубежу ХІХ і ХХ століть. Храми, як пояснив намісник,
потребують реставрації та догляду, і часто доводиться реставраційні роботи
проводити між богослужіннями. До того ж кількість паломників з кожним роком
зростає. Тому виникла ідея будівництва нового храму – на честь Преображення
Господнього. Це подарунок Почаївській лаврі та майбутнім поколінням від
покоління початку ХХІ століття. А Преображення – це і наше з вами особисте преображення віри, преображення всіх держав, усіх народів нашої святої землі.
І відповідаючи побратимові по
перу, скажу свою думку на поставлене ним
запитання: «Куди дрейфує Почаїв?»
У Царство Небесне! Куди ж ще?
Сергій Герук
17 січня 2011 року
