Житіє Преподобного Амфілохія Почаївського

У селі Мала Іловиця, що на Шумщині, у багатодітній селянській родині Варнави Головатюка 27 листопада 1894 року народився син, у святому хрещенні названий Яковом – на честь мученика Якова Персянина. Мир і злагода, що панували в сім'ї, мимоволі передавалися маленькому Якову. З раннього дитинства майбутній подвижник, занурений у господарські турботи, бачив благочестя своїх батьків, які і з дому не виходили без молитви, вбирав у себе все добре і святе.

У 1912 році Яків Головатюк був призваний до Царської Армії, де віч-на-віч зустрівся з життям і смертю. Спочатку була санчастина у Сибіру, ​​у якій молодий солдат виконував обов'язки фельдшера, а потім фронт, передова, де найкращі друзі гинули у бою, і нарешті - полон. Німці відправили його до Альп, де Яків три роки працював у фермера. Виконуючи будь-яку роботу з великою старанністю та християнською покірністю, Яків заслужив довіру та любов свого господаря. Але, сумуючи за рідним краєм, юнак у 1919 році здійснює заповітне бажання свого серця і втікає. За допомогою добрих людей переходить кордон та повертається до рідного села.

Молитовна теплота рідного будинку зігріла його душу. Дні потекли у звичній селянській роботі. Допомагав він і хворим, які зверталися по допомогу. Побачивши світ, сьорбнувши горя на фронті і в полоні, Яків глибоко засвоїв, що життя є безперестанною битвою, в якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви, за словами Достоєвського, - серце людське. І в цій битві не встояти, якщо на землі сердечного смирення не посіяно насіння благочестя, яке зрошене сльозами покаяння. 1925 року Яків Головатюк, обравши тернистий шлях спасіння, приходить до Почаївської Лаври. У працьовитості і смиренні виконує новоначальний інок послушання, що покладаються на нього.

У лютому 1931-го року, стоячи біля гробу спочилого настоятеля, Яків раптом відчув всю суєтність і швидкоплинність життя: "Людина, як трава, дні його, як цвіт квітки, швидко відцвіте".

Пройшовши чернече випробування, 8 липня 1932 року послушник Яків Головатюк був пострижений в чернецтво з ім'ям Іосиф. Виконуючи різні роботи та послушання в Лаврі, отець Іосиф лікував хворих і особливо прославився як костоправ. До нього везли стражденних з усієї округи; потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі. З благословення намісника Лаври він оселився у маленькому будиночку біля воріт на монастирському цвинтарі, де разом із ієромонахом Іринархом прожив близько двадцяти років.

Проводячи дні і ночі у праці та молитві, отець Іосиф зростав духом. Прихованими для світу залишилися його багато таємних подвигів і боротьби. Постом, бдінням смиряв свою плоть, убивав подвижник плотські побажання і пристрасті, приводячи найменші рухи розуму і серця в "керівництво духом". Присвятивши життя служінню Богу та ближнім, отець Іосиф набув твердої віри та діяльної любові, отримавши від Бога дар прозорливості та зцілення.

Він лікував, виганяючи бісів, повертав слух глухим, зір - сліпим, скорботним приносив втіху. "Де ворог роду людського не встигає сам за допомогою помислів і привидів, - кажуть святі отці, - там насилає злих людей". Під кінець Великої Вітчизняної війни, після відступу німців, в одну з весняних ночей бандерівці увірвалися в будиночок до старця і об’явили про розстріл. Отець Іринарх, з Божої милості, врятував тоді його від неминучої смерті, уготованої йому дияволом. Невдовзі після цього отця Іосифа переводять назад до Лаври.

Так само поспішали до нього люди, одержуючи зцілення тілесних хвороб і таємних недуг душі. Зцілювалися навіть ті, чиї хвороби були запущені і, на думку лікарів, невиліковні. Особливий дар мав батюшка – виганяти бісів. До нього везли одержимих із найдальших республік Радянського Союзу. Демонів старець бачив наяву, тож часто, проходячи храмом, суворо наказував їм вийти із церкви і людей. Горе, що переповнювало людські серця, отець Іосиф переживав як своє, співчуваючи страждаючим і немічних. Майже всі жителі Почаєва в різні періоди свого життя – у дитинстві, юності чи старості – зверталися до отця Іосифа.

Цілий день проводячи на послушанні і з людьми, старець молився вночі. Отець Іосиф полюбив смирення і, уникаючи суєтної людської слави, всіляко намагався приховувати свої чесноти. Багато людей, навіть невіруючих, після зустрічі з отцем Іосифом, глибоко змінювали свої погляди.

За часів гонінь на Церкву влада планувала перетворити Лавру на музей атеїзму, а насельників примушували залишити територію. За всіма віруючими, ченцями та паломниками було встановлено суворий контроль, а потім застосовано репресії, висилки, в'язниці... Але ніщо не зламало стійкості ченців, які переносили все мужньо та спокійно, бажаючи, якщо треба, померти за Лаврські Святині. У храмах монастиря цілодобово теплилася лампада і підносилися молитви.

Отець Іосиф приходив у храм, де до ранку служив акафісти, а на світанку велів усім співати: “Слава Тобі, що показав нам світло”, “Пресвята Діва” та інші піснеспіви та молитви.

Одного разу своєю мужністю та сміливістю відстояв отець Іосиф Троїцький собор. Він знав, на що йшов, і чекав від злопам’ятних богоборців жорстокої помсти. Через тиждень його заарештували та помістили до психіатричної лікарні у Буданові, що за сто кілометрів від Почаєва. Там його постригли і поголили, зірвали хрест і вночі роздягненого повели в палату буйних психічно хворих... Щодня вводили йому ліки, від яких розпухало все тіло і тріскалася шкіра. Всі, хто знав отця Іосифа, не переставали піклуватися про його звільнення; сподівалися і відступали, просили скрізь, їздили навіть у Москву. Зрештою вдалося його звільнити. Після цього оселився він у свого племінника у рідній Іловиці. Дізнавшись, де старець, знову почали з'їжджатися до нього люди, одержимі різними недугами. Отець Іосиф щодня служив Водосвятні молебні та зцілював людей. Але ворог в особі безбожної місцевої влади не дрімав. Стурбовані припливом хворих людей до села, вони налаштували проти нього родичів.

Отець Іосиф мав дев'ятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, який працював трактористом, заманив його на свій трактор і відвіз за село до боліт. А там зіштовхнув із трактора на землю, побив до непритомності, кинув у воду і поїхав. Отець Іосиф вісім годин пролежав у холодній воді, а був грудень місяць. Його знайшли ледь живого, він дивом не втопився. Терміново відвезли подвижника до Почаївської Лаври і тієї ж ночі постригли в схиму з ім'ям Амфілохій – на честь святителя Іпонійського, пам'ять якого святкувалася Церквою того дня. Ніхто тоді не сподівався, що він доживе до ранку. Але Господь поставив отця Іосифа на ноги – він одужав. Залишатися у Лаврі без прописки було небезпечно. Приїхали родичі та забрали його до Іловиці.

Люди, як і раніше, йшли і їхали до старця за зціленням і отримували його, про що є багато свідчень. Слава про чудеса зцілень розносилася всюди. До отця Іосифа їхали люди з півночі та півдня, зі сходу та заходу, із Молдавії та Сахаліну. Уникаючи людської слави, він намагався приховувати від людей Божий дар зцілення від душевних і тілесних хвороб. І сам він часто висловлювався: «Ви думаєте, що я святий. Я грішник! А зцілення ви отримуєте за своїми молитвами і за своєю вірою».

Ті, хто приїжджав до Почаївської Лаври з усієї країни, обов'язково намагалися відвідати і отця Іосифа в його селі. Влітку в нього щодня бувало до п'ятисот людей, інколи і більше. Усіх він обов'язково пригощав обідом і вечерею: багато хто зцілювався благословенною трапезою.

Отцю Іосифу були відкриті душі всіх людей, їхні серця та наміри, але заради терпіння він тримав у себе в домі і підступних, і лукавих, і одержимих. Часто сідаючи за стіл, отець Іосиф співав: “Страху їх не боюся, і не смущаюся!”. У дворі старець щодня служив Водосвятні молебні та зцілював людей. Як відомо, “цей рід” (демони) виганяються лише молитвою та постом, тому отець Іосиф деяких благословляв не їсти їжу в середу та п'ятницю. "Якби ви знали, який піст солодкий", - говорив старець, маючи на увазі солодкість духовну, якою насолоджується душа того, хто поститься. У дні суворого посту він велів рано-вранці, вставши з ліжка, до початку ранкової молитви одразу класти три земні поклони з молитвою “Богородице Діво, радуйся...”, щоб легко витримувати піст у цей день. Отець Іосиф зцілював різні недуги, але стверджував, що половина хворих зцілюється, а половина від'їжджає від нього не зціленою - Богові не угодно це, бо їхнє тілесне зцілення буде не на користь їм, а на смерть душі.

Дуже часто старцеві доводилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть умовляли його не приймати біснуватих, бо біси мстили, на що отець Іосиф відповідав: “Важко терпіти, але й боятися демонів не треба”.

Говорячи його словами, земля у дворі була просочена сльозами людей, що моляться, тяжкохворих, які всією душею бажали зцілення. Він часто повторював, що діти в наші часи народжуються непокірними, гордими та зухвалими, а потім стають біснуватими. Упокорюючи таких дітей, змушував їх просити прощення у батьків. Потрібно було мати велику любов у серці, щоб ніколи і нікому ні в чому не відмовляти. Старець Божий мав її. Він шукав час для кожного. У нього було незмінне правило: якщо привезуть когось із переломом, то викликати його в будь-який час дня і ночі.

Літній послушник Іоанн бував у отця Іосифа в селі Мала Іловиця не раз і там бачив чудеса зцілень. "Без наявності благодатних дарів Духа Святого, я думаю, - розповідав цей очевидець, - важко творити такі чудеса зцілень, які творив цей великий угодник нашої Волинської землі". Це підтвердить і будь-який житель Почаєва, і ті десятки, якщо не сотні тисяч людей нашої вітчизни, яких зцілив отець Іосиф. Мав він і дар прозорливості, про що також багато хто свідчить.

Якось після ранкової молитви батюшка довго не виходив із келії до народу. Раптом вийшов і привітав усіх словами пророка Ісайї: “З нами Бог! Розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!”. А потім почав міркувати про причини, які привели стільки людей до нього. Головна причина, за словами старця, криється в дусі безбожжя, насадження якого починається ще у школі. Учнів не пускають у храм, ведуть ідеологічну роботу, принижуючи людську гідність. А людина, яка не відвідує церкву, не сповідається, не причащається, позбавляється благодаті Святого Духа. Це і призводить до того, що більшість населення – душевнохворі.

Отець Іосиф радив молитвою лікувати “недугу нинішнього століття”. У його будинку вона звершувалася цілодобово. У молитовні на підлозі, застеленій соломою та ряднами (покривалами), спали хворі, одержимі злими духами. Сонні, вони серед ночі бурмотали: “прокинувся апостол кудлатий, знову нас мучить! Підемо! Підемо!...”.

Подвижник ночами щільно завішував вікна чорними фіранками: вночі у повній схимі, із запаленим кадилом у руках він творив молитву, яку відчували і не терпіли злі духи в сплячих біснуватих людях. Часто вранці розповідав старець, як всю ніч біси не давали йому спокою: їхали на підводах, йшли легіонами у двір із загрозою вбити, застрелити, зарізати чи отруїти.

Приїжджали до батюшки і сучасні молоді юнаки, скаржилися на душевну тугу, відсутність сну та апетиту. Старець ставив їх посеред двору і велів класти земні поклони, велів, щоб так і вдома щовечора робили, та носили хрестики, не випивали, не курили, ходили до церкви, дотримувалися постів, причащалися. Тоді, за його словами, "всі нерви вийдуть" і повернеться здоров'я. При цьому додавав, що нерви відчувають біль, але коли болить душа, то це не нерви засмучені, а біси мучать, і треба постом і молитвою боротися з ними.

Маючи добре серце, отець Іосиф не любив злих людей, бо зло не властиве природі людини. Воно збуджується в людині не без демонів, тому злі люди їм і уподібнюються.

Старець говорив: “Будь-який гріх обплутує серце як павутиння, а злість, як дріт - спробуй розірви її. Злі люди вбили царя, злі знущаються з православних”. “Велике щастя, що Господь сподобив нас народитись у православній вірі та бути православними, а багато народів, на жаль, не знають Православ'я” – неодноразово повторював подвижник.

Несхвально ставився отець Іосиф і до телевізійних передач, які “спустошують, обкрадають душу”. Після перегляду телепрограм людині зовсім не хочеться молитися, а якщо й змусить себе молитися, то молиться тільки вустами, а серце далеко від Бога. Така молитва, на думку старця, лише на засудження.

Свою любов до людей батюшка дарував усім, тож і йшли до нього з вірою, напитувалися від нього Святою благодаттю. Духовної любові в нього вистачало на всіх: він любив хворих і страждаючих, бажав їм зцілення і намагався допомогти. На запитання однієї раби Божої про те, як досягти такої любові, він відповідав, що Бог дає благодать любові за смирення. І ще часто повторював: "Як ти до людей, так і люди до тебе".

Божа Матір для отця Іосифа була Небом, він постійно у своїх молитвах звертався до Неї. Іноді під час спільного обіду він просив усіх перервати обід, встати і заспівати молитву Божої Матері “Під Твою милість...”.

Зневіра і порожнеча в душі, вважав старець, через багатомовство, обжерливість і любостяжання. Він благословляв тоді щогодини співати “ Елицы, во Христа креститеся ” і “С нами Бог”. Сам він мав гарний баритон, добре розумів і любив церковні піснеспіви.

Якось узимку, на початку 1970 року, отець Іосиф зайшов у трапезну і суворо запитав, хто приніс йому квіти. Попросив не носити більше, бо не потрібні квіти, а молитва. Усі здивувалися. Ніхто не бачив квітів. Потім стала зрозуміла ця притча: подвижник побачив, що на могилу йому приноситимуть квіти, але йому приємніша молитва людей, а не прикраса могили.

Що відчував отець Іосиф в останні дні свого життя, які думки його турбували? Домашні часто бачили, як преображалося його обличчя під час молитви. Він знав помисли оточуючих його: добрі та злі. Дякував за добро, прощав зло. Ополчились проти нього не лише злі духи, а й люди.

Влітку 1970 року з батюшкою траплялися дивні речі: він лежав на лавці в саду як у несвідомому стані. Пролежавши так деякий час, він вставав цілком здоровий. Повторилося це й у жовтні. Ніхто ні про що не здогадався тоді. Пізніше стало відомо, що отцю Іосифу вкотре була підсипана отрута.

Бачив старець, мабуть, задуми ворога і знав його спільників-виконавців. Але хто міг уявити, що може статися щось погане! Кілька разів отець Іосиф збирав своїх домашніх у трапезній і просив заспівати деякі молитви зі служби на Успіння Божої Матері, а “Апостолы от конец, совокупльшеся зде” просив проспівати тричі. А сам, слухаючи, затуляв обличчя руками і плакав. Потім з сумом говорив: "А як страшно буде, коли стануть мерзлу землю на труну кидати"...

Через чотири місяці в Лаврі відспівували отця Іосифа. Помер він 1 січня, а ховали його 4 січня 1971 року (за новим стилем).

Роки летять, час продовжує свій нестримний біг. Минуло вже понад тридцять років з дня його смерті, а люди, які пам'ятають його живого, його голос, любляче серце і добрі, розумні очі, з уст в уста передають один одному про чудеса зцілення. Усі ці роки щодня йшли на могилку до подвижника люди, запалювали свічки або запалювали лампадки, вели тиху розмову, довіряючи старцеві свої біди та хвороби.

Все життя отця Іосифа, в схимі Амфілохія, було самопожертвованим служінням в ім'я любові до Бога і ближнього, бо любов - це головний плід духовного подвигу християнина та мета чернечого життя. Вона є закон життя на небі та на землі і народжується від щирого серця та непорочної совісті. Любов безсмертна, вона йде з людиною у вічне життя і взаємно пов'язує душі живих і померлих людей. Саме такою любов'ю старець набув глибокої поваги до себе.

Вірою і милосердям до страждаючих він явив для нас добрий приклад життя і залишив незабутню пам'ять у серцях віруючих людей, для яких був і залишається швидким цілителем, милостивим помічником і благим заступником. Він і після смерті лікує, втішає, наставляє: люди й тепер відчувають цю любов. Деякі навіть чують його голос, який кличе молитися, каятися, виправлятися і жити за Божими заповідями. Народ переконано вірить у його святість. З того часу, і до сьогоднішнього дня на місці поховання схиігумена Амфілохія звершувалися чудеса та зцілення людей. Перед святом Великодня 2002 р. було віднайдено його нетлінні мощі.

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви, 12 травня 2002 р., н.с. (в Неділю Фомину), схиігумен Амфілохій був торжественно канонізований як преподобний Амфілохій Почаївський. Мощі преподобного Амфілохія відкриті для поклоніння у храмі преподобного Іова Почаївського.

Преподобний отче Амфілохіє, моли Бога за нас!